Я народилася в Запоріжжі. Мій батько – військовий, тому у вісім місяців разом з мамою я поїхала за татом до Калінінграда. А коли мені було п'ять років, ми переїхали до Маріуполя. У Маріуполі я закінчила школу та вступила в Донецьку вчитися. Тут зустріла чоловіка, народила двох дочок. Моїм донькам зараз, у 2020-му, 11,5 і майже 7 років.

Я 15 років прожила в Донецьку. Зараз я живу в Одесі.

Війна увірвалася в щасливе життя

До того, як почалася війна, життя було чудовим, спокійним і прекрасним. У нас була робота, яка мене дуже влаштовувала. Я займалася сімейною фотографією. Ми жили в центрі, щоправда, в однокімнатній квартирі. У нас була мрія, яка дуже надихала – побудувати власний будинок.

 Я почала замислюватися про те, що мені робити далі в житті зі своєю професією, з моєю творчістю. Але тут настала війна, і довелося думати зовсім про інше.

Мій чоловік постійно виїжджав у відрядження. Наприклад, у понеділок він їхав, а в п'ятницю приїжджав. І я була вдома одна з дітьми. Якоїсь миті я зрозуміла, що вже два тижні не виходжу з дому. Тому що мені дуже страшно…

Зустріч з глиною

До глини я прийшла ще в Донецьку. Але зовсім не уявляла, що це може статися так масштабно. Ще в Донецьку я привела старшу дочку до гончарної майстерні. Мені дуже сподобалося, що там дозволяють дітям робити все на світі.  Ці цінності були для мене дуже близькі. Тому ми їздили туди, навіть коли в місті вже було неспокійно.

Саме там я почувалася дуже спокійно. Саме там, у гончарній майстерні, мені було дуже добре. Пів року, поки старша дочка займалася, я просто дивилася, як вони це роблять, і не торкалася глини. Хоча мені дуже хотілося спробувати.

На мені весь час була примотана молодша дочка [слінг-шарфом]. Я не здогадалася кого-небудь попросити про допомогу, щоб потримали дитину і я б змогла спробувати щось зробити.

Я наважилася спробувати, коли молодша одного разу заснула в слінгу. Коли я вперше торкнулася глини, це було щось дивовижне. Неймовірне! Слизька маса в руках, яка слухається тебе. Потрібно було якось координувати руки, щоб вийшло щось вартісне. Але щойно я сіла за гончарний круг – дочка прокинулася. І в мене нічого не вийшло.

Але саме ця мить показала, що я більше не можу чекати, не можу тільки дивитися. Мені потрібно діяти! Мені потрібно робити! Я купила перший кілограм глини й пішла додому – шукати відеоуроки на ютубі, щоб ліпити щось своє. Звичайно, спочатку в мене нічого не виходило.

Я зрозуміла, що доведеться їхати, того дня, коли почали брати аеропорт. Тоді вже кілька днів були перестрілки в місті. Наш будинок хоч і знаходиться у дворах, і шансів було мало, що залетить щось у вікно. Але однаково, було дуже страшно.

Куди їхати, ми особливо не вибирали. Просто тоді я змогла дотелефонуватися тільки нашим друзям, які жили тоді в Дніпрі. І вони відповіли: «Так, ти можеш приїжджати». Завдяки їхній допомозі ми змогли зібратися й виїхати в один день туди, у Дніпро.

Я не думала, звичайно, що їду назавжди. Я думала, що це на кілька тижнів, і все. Я взяла із собою двох дітей, дві валізи, шматок глини та поїхала. Глину взяла, напевно, тому що вже не могла собі уявити, як можна не ліпити.

Пізніше вже змогла усвідомити, що глина забрала мій біль. Будь-який вільний час, який у мене був, я присвячувала глині. Удень, коли діти були чимось зайняті. Уночі, коли вони спали. Напевно, контакт із глиною заземляв мене і давав заспокоєння.

Чоловік цього ж дня трохи пізніше поїхав у відрядження до Києва, і він ще повертався, щоб зібрати там [у Донецьку] якісь речі. А ми вже не повернулися.

Занадто складне літо

Це було занадто складне літо. Ми переїжджали дванадцять разів. Спали в прохідних кімнатах, коридорах, на підлозі в наших друзів, у родичів. Саме цієї миті я особливо відчула цінність того, що всі ми є одне в одного.

Нам потрібно було протриматися одне літо. Нам потрібно було дочекатися рішення керівництва чоловіка на роботі: де ми будемо жити.

У вересні нас направили жити до Одеси. Спершу житло нам надали на роботі чоловіка.

В Одесі я зрозуміла: хочеш – роби!

В Одесі я ліпила вдома на кухні й відвозила потім вироби в центр міста на маршрутці. З двома дітьми, крихкі вироби їхали зі мною в коробці. У маршрутці їх могли штовхнути, розбити. Дорога в один бік займала годину. Настала мить, коли я зрозуміла, що мені це складно.

Я вважаю, що це один з тих моментів, коли ти почуваєшся краще. Ти помічаєш, що навколо щось відбувається, щось не так – і більше не погоджуєшся так жити, вибираєш жити по-іншому. Так відкрилася моя перша майстерня.

Я навчилася, що якщо мені що-небудь потрібно, я не зупиняюся ні перед чим, ні перед ким. Я стукаю в будь-які двері, я готова до відмов, я готова до допомоги. І завжди на моєму шляху, саме на цьому шляху, знаходяться люди, які готові й хочуть допомогти. Вони буквально на руках мене несли у складні моменти.

Коли я приїхала до Одеси, я знала тут всього трьох осіб. Одна з них була ключем до фотографії, інша – ключем до кераміки, а третя просто підтримувала мене завжди, коли мені було складно, страшно. Завжди, коли мені була потрібна допомога та підтримка, я могла зателефонувати, і вона була поруч. Цих людей я ніколи не бачила особисто.  Я ніколи їх не знала, крім як через соцмережі, через Facebook переважно.

Роботи в 150 містах світу

Зараз мої роботи знаходяться практично на всіх континентах нашої світу, за винятком Антарктиди. Більш ніж у 150 містах світу. Наприклад, у Нью-Йорку. Парижі, Стокгольмі. Минулого року приблизно 10 кілограмів виробів – блюдця, склянки, чашки, тарілки, вази – поїхали до Нью-Йорка представляти Україну на 63-й Асамблеї ООН.

Напевно, єдине, що мені давало сили діяти, це слова: хочеш – роби! Я постійно запитую себе: я хочу цього? Так? Отже, я буду це робити, попри все! Я пишаюся тим, що все це, у принципі, сталося. Що я це змогла, я все зробила.

Інтерв'юер Оксана Маслова