Ольга разом із дітьми і онучкою вчасно виїхали з села, бо через декілька годин його накрили «Гради» і касетні снаряди. А дитина до цих пір пам’ятає навіть ті вибухи, які вона колись чула здалеку

Російські загарбники десь числа 16-17 березня зайшли в наше село і окупували його. Через наше село проходило дуже багато техніки, тому що так можна попасти на Гуляйполе, Кам’янське і Бердянськ. По дві години йшла колона. Ми жили на околиці. Самі збудували будинок, жили з меншим сином, невісткою і онучкою. 

За нашим городом – колишній колгоспний тік. Туди росіяни ввечері загнали техніку з боєприпасами. Нас чоловік став просити, щоб ми виїхали. Син старший приїхав із Запоріжжя. Чоловік сказав: «Виїжджайте, а я залишуся». У мене діабет. Навіть в мирний час у нас для діабетиків не було ліків - ми їздили в Пологи, це наший райцентр. Чоловік переживав за моє здоров’я. 

Ми 5 квітня виїхали всі вранці, поїхали, а чоловік залишився. Одразу ми часто передзвонювалися, а зараз там зв'язок глушать. Дуже тяжко. Ми стараємося, щоб внучка менше наші розмови чула, та вона вже налякала. Над нами там літали літаки і гелікоптери. Це настільки було гучно, що земля під ногами двигтіла.

Ми старалися, щоб дитина менше на двір виходила, гуляла тільки з нами за хатою. Вона злякалась, як побачила, що їхала машина з причепом, в якому сиділи військові з кулеметом. 

Росіяни граючись не могли стяг наші збити в центрі, тож його розстрілювали, а до нас було чути, і дитина дуже залякана була. 

Вже скільки вона тут, а їй кожного разу страшно, як десь щось стукнуло. Вчора дощ пішов - вона питає: «Бабусю, нас не затопить, у нас кришу не зніме?» Дитині шість років, вона така розумна. 

У нас парове опалення, а ми сиділи два тижні без світла. Потрібно насос включати, а він від електроенергії. Коли насос не запущений, в трубах постукує. Тож, коли окупанти шмаляли з автоматів, ми казали: «Машо, не бійся, це у трубах, світла ж не було». А вона: «Я розумію, що це в трубах стукає, а що - я не розумію». У мого сина, її тата, 3 липня був день народження. Ми бажали йому мирного неба, а вона сказала: «І скорішого повернення додому». Чоловік мені зателефонував, а вона: «Бабусю, дай мені поговорити з дідусем». А він не витримує, плаче. І я їй тоді кажу: «Зайчику, поганий зв’язок». 

Нам видавали допомогу. Місцеві жителі ображалися, що багато переселенців, казали на нас: «Понаїхали». А я кажу: «Заберіть цю всю купу допомоги і дайте мені повернутися додому, у своє ліжко, їсти зі свого посуду, одягати свій одяг і піти на свою роботу, якої я лишилася». 

У нас зараз горить пшениця і все. Ми в кредит взяли комбайн, оприскувач - це мільйони. Як їх гасити і чим? Тим більше, окупанти заселились на нашу базу, де залишилася ще пшениця, соняшник. 

А банки вимагають проценти. Вони дали там трішки канікули до 1 червня, і все. А далі? Чоловік комбайнер. Люди просять городи зорати. Я йому кажу: «Обережно, там рашисти базувалися і по хатах жили». Я молю Бога, щоб ми всі живі залишилися, щоб нам було куди повернутися. 

Ми в зимовій одежі виїхали. Не думали, що так надовго. Думали, що на два тижні, і все закінчиться. Я взяла тільки коробку з ліками, які мені потрібно на кожен день, і далі впала в ступор. А нам тут кажуть: «Понаїхали». Я ж не приїхала звідкілясь просто так, бо мені так захотілося. Ми поїхали  вранці, а на вечір наше село «Градами» накрили. Один край «Градами», а другий - касетними ракетами. Трохи постраждав наш будинок. У двох спальнях у склопакетах дірки наскрізь, хоча штори були затулені. 

Чоловік каже, що порізало штори, і з однієї спальні аж в другу кімнату повилітали осколки. Дах алюмінієвий побило. У дворі стояла машина наша - то дві дірки в крилі. 

Коли ми виїжджали, то проїхали десь 12 блокпостів російських. Онучка зазвичай балакуча, а тут цілу дорогу мовчала - напевно, зрозуміла, що ми почали себе інакше поводити. Коли ми  за весь час вперше побачили наших солдатів, ми плакали. А онучка спитала: «Тепер вже можна розмовляти?» 

У мого сина відшарувалась сітківка ока, йому в Одесі робили операцію. В нього написано у військовому білеті, що він може працювати діловодом, якщо буде військовий стан. Ми виїжджали двома машинами: в одній один син, в другій – другий. На блокпостах було дуже страшно дивитись, як їх роздягають і як з ними поводяться. Рашисти вимагали, щоб вікна в машинах були відчинені. Коли проїжджаєш ці блокпости, іноді проходить все життя. Ми старалися разом бути, щоб між нами не ставали машини. Чули, коли з машин виводили людей десь в посадку і розстрілювали, одягали кульки на голову. Я молилася, щоб такого не було. 

Ми бачили, як там, де були заміновані дороги, на деревах висіли розірвані машини. Це на психіку дуже важко впливало. 

Сюди приїхали - тут спокійно все, хай десь чутно вибухи. У дитини 26 лютого день народження, от вона і питає: «Бабусю, мені так і залишиться п'ять років?» – «Чого?» – «Ми ж не будемо святкувати». То ми їй на день народження поставили тор, і свічку. Вона, як тушила свічку, нічого не сказала. 

Якось притихло все в один день: літаки не літали, ні гелікоптери, і техніка через наше село не йшла. Вона спитала: «Бабусю, а що, закінчилася війна? Це я недаремно загадала бажання?» 

Я навіть ночами не сплю - думаю, як там чоловік, родичі. Сестра також у Великій Новосілці залишилася. Їх зараз бомблять, а зв'язку немає. Вранці прокидаюсь - одразу новини передивляюсь; дай Боже, щоб там було тихо. Так хочеться миру.

Позавчора ми з онучкою вийшли з магазину, а там жіночки продавали букетики з польових квітів. Дитина сказала: «Бабусю, у мами такий поганий настрій, давай ми їй подаруємо квіти». Ми підійшли до цих двох жіночок, а одна з них їй букетик просто так подарувала. 

І скільки ми йшли до квартири, мала підскакувала задоволена, казала: «Бабусю, бачиш, мені тьотя дала безкоштовно». 

Колись стояли в черзі, й онучка побачила, що ззаду нас зайняла чергу жіночка літня з двома паличками. Мала і каже мені на вушко: «Давай пропустимо оцю бабусю» – «Звичайно пропустимо». Ця бабуся потім, коли виходила, дала дівчинці цукерки - віддячила. Зараз у мене одна радість - дивитися, як онучка росте. 

Дай Бог, щоб нам було куди повернутися. Поки школа ціла, сподіваємось, щоб діти туди повернулися. Надіємося на те, що буде робота, будемо працювати, потихеньку все відбудуємо.  Потрібно не втрачати віру і надію, більше любити кожну хвилину. Я хочу подякувати нашим воїнам. Потрібно дякувати ввечері за те, що ми лягли спати, а зранку - за те, що прокинулися. Завдяки їм ми живемо. Племінниці син служить, племінник залишився у Великій Новоселівці, працює в МЧС.