Ми з самого Херсону. Життя було добре, на роботу ходили. 

Вранці ми ще спали, коли подзвонила кума: «Збирайте речі, їдьте до батьків, бо почалася війна». У мене дитина мала, не хотіли чекати гіршого, тому поїхали в перший день, тільки речі толком не зібрали. Зібралися та поїхали, наче в гості.

У перші два тижні ми жили, як звичайно. Знали, що війна, але окупантів не було. Спочатку ми були у батьків на Херсонщині, а потім в місто Кривий Ріг. Поки знайшли квартиру, всю решту… без роботи залишилися і чоловік, і я. Чоловік щось знайшов собі, а я вдома, бо з дитиною навчаємося онлайн. З гуманітаркою тут проблем немає. Дають, допомагають. 

Мама моя і сестра залишилися вдома, не виїхали, тож важко. Зідзвонюємося. 

Мама не хоче їхати, бо все життя самі хату будували, тож боїться лишити. А чи воно того варте? 

Додому хочеться. Тут сидіти не хочеться зовсім, а як воно буде - не знаю. Мрію, що місто наше визволять, ми поїдемо додому і будемо там жити й радіти.