Пам’ятаю, як у перший день їхали великі колони росіян через наші села. Потім заїхали в наше село і стали неподалік мого двору. Ми боялися виходити на вулицю. 

Їсти не було чого вже у квітні. Не було навіть куска хліба. Мама стара, в мене ліків немає, а я після операції, - не було чим капатися. Перед війною у мене відійшла сітчатка в оці, й син настояв, щоб я лікувалась.

Квітень ми тут мучилися. Страждали. Прильоти були по городам - ми тікали в підвали. Дуже тяжко нам було. Світла не було, їжі не було, ніхто нічого не знав. 

Другого травня дали коридор, і то ми поїхали тільки щоб купити ліки. Мама їхати не хотіла, то ми переїхали до Снігурівки.  

Ми пробули на чужині до листопада. Кожен день думали, як додому попасти, бо кому ми потрібні? Приїхали додому, і так тепер і живемо. 

Віримо, що все буде добре. Надіємося на Бога, надіємося на наших захисників. Раніше я думала, що в травні все закінчиться. А тепер навіть і не знаю - чи затягнеться може, як з 2014 року. Не знаю. Може, до нового року закінчиться. Хочеться вільно ходити, поїхати десь, щоб не боялися діти й онуки. 

Чекаємо миру, і щоб було здоров’я. Більше нічого не хочеться.