До Слов’янська долітали страшні звуки вибухів, бо лінія фронту була зовсім близько. Але покидати рідний дім не хотілось, і Олександра Василівна з сім’єю пережили всі труднощі разом із родиною

Ми з чоловіком і дітьми мешкаємо у Слов'янську. Доньці 18 років, сину - 11. З початку повномасштабної війни ми намагалися працювати, допомагали сусідам переживати відсутність води, світла - просто намагалися вижити.

Наші вікна виходять в напрямку Краматорська. 24 лютого ми почули вибухи на Краматорському аеродромі, потім пішли повідомлення з моєї роботи: директор школи написала, що почалася війна. Ми повідомили батьків дітей, намагалися всіх підтримати. Казали, щоб не хвилювалися, але перебували постійно в безпеці. Не вірилося, що таке може бути.

Чоловік втратив роботу. Ми намагались якось миритися з відсутністю води, обстрілами. Нам надавали допомогу і церкви, і фонди, і місцева влада.  

Шокували обстріли. Ми хвилювались за своїх дітей, переживали, що не зможемо їх захистити. Що буде з дітьми, якщо щось трапиться? Найстрашніше, коли фронт наближався до нас, коли було гучно в Лимані, в Святогірську. 

Все було настільки близько,  ось-ось - і треба було б виїжджати, тому що близько був фронт. 

Тут залишилися близькі, друзі, які підтримували нас, вся родина була разом, і нам не довелося розлучатися. Я працюю дистанційно вчителькою в школі. Ми, мабуть, відчули справжнє відношення до своєї країни, до своєї мови, визначилися, що є найголовніше.

Я думаю, що разом з іншими державами, які підтримують нас, ми зможемо подолати агресора. Вражає український народ, який досі тримається, незважаючи на все що відбувається: ні на політику в державі, і на скандали, які відбуваються навколо. Ми повинні завершити це раз і назавжди, щоб наші діти не воювали, щоб наступні покоління жили мирно. 

Наше майбутнє я бачу в єднанні народу і в чесній владі. Щоб ми, нарешті, були єдиною державою: з єдиним світобаченням, з єдиним мовленням і чесною владою, і звичайно, щоб в мирі жили.