Маріневич Євгенія, 10 клас, Володарський ліцей Володарської селищної ради 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кропивка Наталія Андріївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів – це 2 роки і 7 місяців, 142 тижні…Це життя України, моє життя. У мирний час  це були б роки зміцнення незалежності нашої держави, розвиток різних галузей, розширення можливостей у всіх сферах, зростання добробуту народу. Але, на превеликий жаль, життя українців різко змінилося.

Я хочу поділитися своїми думками, переживаннями, розповісти про свій шлях  за ці тисячу днів.

Усе розпочалося  раніше. Під час перерв у ліцеї, у розмові з друзями, у шкільному автобусі - всюди звучало: «Росія хоче напасти на Україну». Удома я слідкувала за перебігом новин. Було страшно. Не хотілося в це  вірити.  Спочатку були заголовки: «На Донеччині внаслідок авіаудару зруйновано дитячий садок», «Росія планує повномасштабне вторгнення». Мене охопив страх. Невже війна? Я переглядала різні відео, в яких спростовувалася інформація про можливість нападу агресора. Вірила до останнього, що це припущення.

Лягала спати і,  борючись зі страхом і тривогою від невідомості, кожного вечора молила Бога, щоб  усе минулося. Така  надія була в усіх. Але життя диктує  свої правила…

Я проснулася зразу, коли хтось легенько торкнувся мого плеча. Це була мама. А поряд стояли тато й брат. Усі були дуже налякані. Мама сказала, що в ліцей на навчання  ми не поїдемо, але попросила одягнутися і йти у вітальню. Спросоння я подумала, що в родині сталося якесь горе, але коли батьки сказали, що росіяни напали на Україну, зрозуміла: горе прийшло в кожну українську сім’ю. 24 лютого 2022 року моє життя поділилося на  «до» і «після», воно змінилося назавжди.

Мене охопив розпач: сталося те, чого я так боялася. Великий страх не давав мені плакати.

А далі, як у страшному кіно: оголошення в Україні воєнного стану, мобілізація; відміна навчання; у магазинах черги за найнеобхіднішими товарами; біля банкоматів – черги; на дорогах - безперервний потік машин. Перші місяці – постійний страх, невідомість, переживання. Пам’ятаю перший сигнал тривоги. Це було так страшно, що вся  наша родина спустилася в погріб і мовчки сиділа аж до ранку. Ми переживали, щоб вороги не дійшли до нашої місцевості. Але, дякуючи Богу і нашим мужнім захисникам, цього не сталося. Щоб віддячити, допомогти ЗСУ, учні, вчителі, технічний персонал  – усі в підвалі ліцею плели захисні  сітки, робили окопні свічки, писали листи, малювали малюнки, а також приносили продукти харчування, речі.

Наша сім’я часто допомагала переселенцям.

Війна охопила всю Україну, запалила  лихо і в нашому  краю: стали приходити перші сумні звістки з фронту, перші повідомлення про втрати знайомих односельчан. Пам’ятаю, як вперше була на прощанні із загиблим Героєм. Це було лячно, страшно і важко. Боляче було дивитися на стражденну матір, яка втратила свою дитину –  сина. Починаєш усвідомлювати: він міг  ще жити, працювати, любити своїх дітей, дбати про  сім’ю, матір, допомагати їм.

Чому вороги вбили його? За що вони вбивають?! Цей день закарбувався в моїй пам’яті на все життя.

Часто думаю: чому взагалі розпочалася ця війна? Чому Україні випала така важка доля? Як же мені боляче через те, що дорослі і діти, молоді й старі,  які загинули  від обстрілів ракетами, захисники, захищаючи нас, загинули на фронті, ніколи більше не бачитимуть світла, не відчуватимуть тепла і любові, на яку вони справді  заслуговують!  Мене вразила історія: внаслідок обстрілу ракета влучила в багатоквартирний будинок у Львові, а чоловік в один момент утратив усю родину – дружину і трьох доньок.

Хіба таке можливо в  XXI столітті в  центрі Європи?! Важко усвідомити, що таких людей, які втратили найдорожче - рідних - тисячі. Як бачимо, для ворогів немає нічого святого...  

Щоб завдати Україні  більше руйнації, рашисти використовують дрони.  Я згадую, як у травні 2019 року  на шкільному подвір’ї випускники  танцювали вальс, а над усіма літав безпілотник. І ніхто з нас  не  боявся, не  втікав, а навпаки, ми спостерігали, як дрон знімає Свято останнього дзвоника. Хто тоді думав, що  через  три роки ми будемо ховатися від шахедів, бо вони несуть смерть?!

Коли розпочалася війна, мені було 13 років, тепер – 15, а ворог і надалі продовжує обстрілювати територію нашої держави.

Усе частіше лунає сигнал повітряної тривоги: «Увага! Високий рівень небезпеки! Пройдіть в найближче укриття!» Усе важче перебувати в укритті, е велика кількість дітей. Якщо спочатку раділи, що не буде уроку, то з часом всі втомилися. Бувають дні, коли ми більше часу знаходимося в  укритті, ніж  у класі. Тепер тільки й думки: «Хоч би не було тривоги!» Я не можу сказати, що за період повномасштабної війни не сталося нічого хорошого.

Були справді щасливі миті, подаровані батьками і друзями. Та  їх  було менше, ніж у мирний час, але я задоволена і дорожу тим, що маю.

Мій життєвий шлях триває, і війна, на жаль, теж. Українцям, як і мені, доведеться  багато пережити і пройти. Я впевнена, що в кожного з нас своя історія – історія власного шляху протягом 1000 днів цієї запеклої боротьби, яка навчила нас бути сильними, згуртованими, цінувати те, що маємо, яка показала, що можна втратити найдорожче – рідних людей. Я хочу, щоб ніколи більше не повідомляли: «Знову сумна звістка…Війна забрала ще одного Героя…».

Я бажаю, щоб у 1000-ий день мого шляху прозвучало на весь світ: «Перемога! В Україні – МИР!»