Жити поруч з російським кордоном дуже страшно. Більшість мешканців покинули Білопілля, в місті залишились маломобільні люди

Я проживаю у прифронтовому місті за десять кілометрів від Росії. 24 лютого о четвертій ранку ті люди, які живуть на околиці міста, уже побачили танки. А ми живемо в  центрі у п’ятиповерхівці. Страх був дуже сильний, ми вже прощалися з життям. Кидали бомби такі великі, що весь будинок трясло. І зараз живемо тут. Чи виживемо, чи ні – один Бог знає. 

З самого першого дня ми відчуваємо це лихо і горе. Місто обстрілювали з самого початку. Спочатку були «Гради», потім КАБи, зараз «Шахеди» летять щодня, і ми живемо в страху. 

Раніше мешкало в Білопіллі 16 тисяч жителів, але люди виїхали, особливо з дітками. На цей момент у місті п’ять тисяч людей. Дивишся на вікна п’ятиповерхівки, а вони майже не світяться. Місто - наче привид. Дуже багато розбитих адмінбудівель, жилих будинків. 

Бувало таке, що люди просто йшли з магазину чи з базару, потрапляли під обстріл і гинули. Це дуже сумно. 

Зараз КАБів на наше місто менше прилітає, але по 3-4 «Шахеди» щодня летять. Дякую ЗСУ, вони їх збивають, але якийсь зіб’ють, а якийсь… Усе пролітає через нас, тому що місто розташоване на кордоні. Ми не виїхали, тому що в мене син – інвалід. Можливість виїхати є, але ми не можемо, тому що в сина захворювання, і йому краще не виїжджати з дому. 

На початку війни працівників «АТБ» вивезли в безпечне місце, але в нас «Веселка» перед війною відкрилася, і ми дуже вдячні, що такий магазин з’явився і дуже допомагав. Черги були, але всім усього вистачало. Люди і макарони хапали, і борошно, і сіль. У перші дні була паніка щодо солі. А потім з’явилася і сіль, і все інше. 

Наша родина вдячна керівництву міста за те, що ми одержуємо пенсії без затримки, одержуємо субсидію. Йде війна, але про нас піклуються. Хтось задоволений владою, хтось ні, а ми, пенсіонери, вдячні за те, що отримуємо пенсію. Пошта не працювала, і «Нову пошту» розбили, тож доводилось їхати в Суми, щоб отримати пенсію. Багато пенсіонерів із пошти перейшли на банки, щоб на карточку приходили кошти. Хоча для пенсіонера велика проблема виїхати за 40 кілометрів, щоб отримати картку. Живемо щодня в страху. 

Психологічне навантаження і зараз є. Страхіття триває. Кожної ночі читаю молитву і думаю, прокинусь чи ні. А коли війна закінчиться, це страхіття залишиться у серці та голові на всі майбутні роки, якщо ми доживемо до перемоги.