Окупанти обмежували пересування місцевих мешканців, тому люди в селі мало не голодували
Я народилася у Львівській області, а живу вже 30 років у селі Калинівка на Миколаївщині. Працювала, тепер на пенсії. Четверо дітей у мене.
В перший день, звичайно, страшно було, а потім була окупація. Тут були руські. Тяжко було.
Світла не було, а воду ми качали генератором. Звісно, не кожен день, але вода таким чином була. Газу не було. Окупанти нас нікуди не випускали. Нікуди не можна було поїхати, грошей не було. Їли що в кого було, ділилися. Так і виживали.
Тут прильоти були також. Це настільки страшно, о не знаю, як і пояснити. Прилітали ракети, вибухали, розліталися осколки по хатах. Все це ми пережили.
Мій старший син воював – загинув. Зараз і зять воює, і онук воює. Коло мене - менший син. Ми якось удвох постійно. Говоримо, усім ділимося - так легше стає. Ми самі себе розраджували.
По радіо слухаю новини, що не скоро ця війна закінчиться. Тягнеться вона. Мені здається що не скоро, бо вони і бомблять, і стріляють. І Херсон, і Снігурівку от дві ночі бомбили.
