Я разом зі своїми трьома дітками була вдома в Херсонській області. Встала від того, що чула гучні звуки, але не розуміла що це. Не знала, що робити. Бачила гелікоптери, які літали, а потім побачила, як люди скупляють все з прилавків і стало страшно. Не було нічого в магазині з продуктів, черги по п'ять годин, щоб зняти 1000 гривень з карти, а потім найстрашніше, коли російські військові заїхали до нас в село, коли каталися на своїй техніці по вулицях. Потім зник зв'язок і ми не знали, що відбувається довкола.

Дуже шокувало, що багато людей виявилися зовсім іншими, кожен думав тільки про себе. Дуже страшно за дітей, які не винні й страждають. Зіштовхнулися спочатку з нестачею продуктів, але рятувало село і все-таки свій город. В магазин почали привозити муку, то брала та випікала просто корді, які ділили на декілька разів.

Коли окупанти сказали, щоб діти ходили до школи за їх правилами, то дуже злякалася, я не хотіла, але прийшлось виїхати. Ми живемо не зі своєю родиною. Дуже сумую за батьками, дуже хочеться додому. Жити в іншій області дуже тяжко, платити за житло, все купувати і люди не дуже привітно ставляться до переселенців. До війни ніде не працювала, бо в декреті. Замислююся над тим щоб онлайн здобути нову професію. Приємний момент був тільки в тому, що ми залишились живими, коли проїжджали "сіру зону" біля Василівки. Фото на телефоні, які нагадують приємні. В дома є осколок від ракети, яка пов'язана з війною.