Мені 83 роки, чоловіку - 86. Ми проживаємо зараз в Краматорську, але вже не в своєму домі. Люди нас до себе пустили. У нас вікон немає, все вибило. 

Як почалася війна, ця стрільба, ми перейшли на перший поверх, щоб нікуди не ходити, і буквально через тиждень розбило наш дім. Ми ходимо туди - там мишей повно. 

Головне було залишитися живими, бо хочеться ще дітей побачити. 

Вони виїхали раніше. Кожного дня телефонують, ми розмовляємо. Нас шокувала ця війна. Скільки можна її продовжувати? Жили добре, а тепер шоковані ходимо, всі болячки - від стресу, від нервів. Держава, дає нам дві тисячі на ліки. Віримо, що все буде добре.

Дивлюсь на все це і думаю: «Господи, хоч би наші діти жили добре, не хворіли». Ми любимо свою країну. Хочеться, щоб була наша перемога і наступив мир на всій землі.