Я працював на Дружківському машинобудівному заводі керівником служби охорони праці. 24 лютого йшов на роботу і побачив вибухи в Краматорську. В цей момент вже завод наш не працював. Людей відпустили по домівках, і вони йшли нам назустріч – так мені запам’яталося. Була метушня, поліція бігала.

В тому році були дуже здорові перебої з водою, особливо літом. Ми чекали, люди у багатоповерхівках чекали поки привезуть воду. З ліками проблем не було, з продуктами також – давали гуманітарну допомогу. Їжі поки вистачає.

Буквально метрів двісті від мене вибухали снаряди - то росіяни бомбили. Безпілотники пролітали і вибухи були. 

Хата тряслася, потріскалася, але не порушилася. Я не виїжджав. Постійно був тут. Куди мені виїжджати? Мені 62 роки. Кому я де потрібен?

Моя донька навчалася в Луганському медичному інституті. Ще у 2014 році цей інститут розбомбили, і студентам Росія запропонувала п’ять інститутів на вибір. Так вийшло, що донька Ростовський інститут закінчила. Потім ще п’ять років навчалася в Новосибірську на онколога, там і залишилася. Ми вже чотири роки не бачимося.

Живемо з жінкою вдвох, на городі копаємося. Щось на зиму заготовляємо - так і боремося з психологічними труднощами.

Хотілося б, щоб війна скінчилася, та спокійно дожити свій вік.