24 лютого 2022 року ми прокинулись у п'ятій годині ранку, коли сонця ще не було видно, але деякі українці тим ранком так і не прокинулись. Ми були у паніці. Наш пес начебто усе розумів, і було видно, як він хвилюється. Мої доньки допомагали збирати речі, наша бабуся у віці 80 років пішла за водою (бо води не було більше доби), чоловік був у Чугуєві. О дванадцятій ми зустрілись з дідусем та бабусею та разом бігли додому родички, куди нам йти хвилин двадцять. Коли ми йшли повз школи (яка зараз майже повністю зруйнована),то знов почались обстріли. Прабабусі стало погано, дорослі залишились з нею, а діти та псом Лютиком побігли у підвал. Перша ніч була жахлива. Ми спали на камінні та смітті, була велика кількість людей та тварин. Сон довго не приходив у той день.
На другий день мене викликали на роботу. Цілий день було чутно вибухи. Вночі ми прокинулися від дуже гучного звуку. Приліт був у трьох кроках від підвалу.
Трохи пізніше почала літати авіація. Ми перестали вже орієнтуватись у часі, дні були однакові.
Дивлячись на стіну навпроти мене, іноді стікали одинокі сльози. Періодично у голові випливали моменти щасливого та мирного життя.
Були часи, коли захворіли та сиділи з високою температурою у підвалі.

Вибухи з кожним днем були все ближче і ближче. Вибух. Підвал зруйновано, поранило бабусю.

Найважче, що пережили - це обстріли, на очах дитини влучання ракети у підвал, в якому ми ховались, голод, родичі в окупації. Стикнулись з нестачею їжі, медикаментів та засобів гігієни.

Пам'ятаю, як моя бубуся в останній момент взяла невелику дерев'яну ікону Божої Матері. Ця ікона була справжнім оберігом для нас. Ми повинні були їхати на одному потязі, але в останній момент сіли на інший. У ту ніч потяг, на якому ми повинні були їхати, розстріляли.
Усю дорогу сповнювало відчуття жаху, не було сил навіть на сльози.