Історії, які ви нам довірили
До 2014 року було краще. Жила я в сім’ї, діти були зі мною, онуки. Усе було нормально. Я ні про що не турбувалася, була в мене допомога, а зараз залишилася сама.
Усе почалося в чотирнадцятому році, але я точно не пам’ятаю, влітку чи коли, не пам’ятаю яке було число. Усе було нормально, потім раптом як загриміло! Ми не зрозуміли, що до чого.
Я не зрозуміла, що це: війна чи гримить грім. А потім мені вже розповіли: «Бабусю, давай швидко бігти в підвал, почалася війна». І ми усвідомили, що дійсно почалася війна.
Я зараз хворію, голова болить. У мене в будинку кухню розбили повністю. У городі впав і вибухнув снаряд, а кухня прийняла удар на себе. Пішла хвиля і в будинку вилетіли всі шибки, із даху злетіли гребні, полопався шифер.
Мені відремонтували дах, я ходила до міськради, у мене є акт. Будинок оглядали й фотографували.
Старший син поїхав у Росію, у нього дружина росіянка, жила в Нижньому Новгороді, і вони поїхали туди. А середній син у дванадцятому році раптово помер, не хворів, нічого. Я залишилася з молодшим сином. Але вони виїхали в Курахове, там пригляділи собі будинок, там досі живуть, вирішили купити там житло. А я залишилася тут сама, думаю: «Куди я буду тікати, їхати?» Так і живу.
Погано з продуктами, медикаментами. Я отримую дві тисячі гривень пенсії і щомісяця мені потрібно купити вугілля. Зараз уже вугілля закінчилося, нічим топити, сиджу в холодній хаті. Гроші всі йдуть то на вугілля, то на медикаменти. За продукти і не кажу, я про них і забуваю. Купиш лише один хліб, і все. Боїмося, щоб не захворіти цим вірусом. А безпека яка?
Я вже звикла до обстрілу, і якщо десь починають стріляти, уже якось не реагуєш на це. Думаєш, що начебто все і закінчилося.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Інші історії
