Бовгиря Софія, 9 клас, Козацький заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Бочечківської сільської ради Конотопського району Сумської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Головацька  Людмила Борисівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Конфлікт між Україною та Росією почався в 2014 році, коли Росія забрала Крим і допомогла тим, хто хотів відділитися на сході України. Через це почалися бойові дії на Донбасі. А 24 лютого 2022 року Росія напала на всю Україну, і почалася велика війна. Війна – це велика трагедія, яка увірвалася в наше життя у лютому 2022 року. Важко усвідомити, що з того моменту минуло вже майже тисячу днів, але час немов зупинився.

Здавалося б, що лише рік тому ми жили звичайним життям, сміялися, будували плани та мріяли. Але вибухи, постріли, дим і страх усе це перекреслили.

Війна кардинально змінила наше життя, позбавивши спокою й радості багатьох людей. Перші дні були наповнені шоком і страхом. Кожен вибух, кожен обстріл охоплював серце холодом і тривогою. Ми втратили звичний план життя, і майбутнє раптом стало невизначеним. Сміх дітей, який колись лунав на вулицях, замінили гучні сирени та вибухи. Будинки, що були місцем затишку, стали руїнами, а люди, залишивши свої домівки, шукали безпеки в іншому місці. Кожен із нас у той момент втратив щось важливе: хтось залишив за собою дитячі спогади, хтось – мрії про майбутнє, а хтось – самих близьких. З першого дня війни все змінилося.

Я пам’ятаю той ранок, коли звуки вибухів розбудили мене. Спочатку я не могла зрозуміти, що відбувається, але коли побачила, як мама швидко збирає документи з виразом тривоги на обличчі, все стало зрозуміло.

Вона намагалася мене заспокоїти, хоча її голос видавав хвилювання. Мої щоденні заняття, які раніше здавалися такими звичними – школа, зустрічі з друзями, прогулянки – різко обірвалися. Шкільне життя замінили постійні розмови про новини з фронту, звістки про обстріли сусідніх міст, сподівання, що "це все" скоро закінчиться. Одним із найтяжчих випробувань на початку війни був брак їжі, особливо хліба. Ми перебували в постійному очікуванні поставок продуктів. Кожен завіз хліба ставав подією – маленьким святом на фоні загального відчаю.

Пам’ятаю, як сиділи вдома без світла, сподіваючись, що нас ніхто не побачить. Темрява здавалася мені захисницею, і лише тоді можна було відчути хоча б трішки безпеки.

Моя сестра, яка живе неподалік кордону з Білоруссю, щодня дзвонила мені. Хоча в її регіоні було спокійніше, ніж у нас, тривога завжди була присутня. Вона боялася можливого нападу з боку цієї країни, і, хоча намагалася не говорити про це відкрито, її страх був очевидний у кожному слові. Її підтримка була для мене дуже важливою, навіть коли вона сама перебувала в невизначеності.

Також у містах західної України таке як Львів, Закарпаття  війна не пройшла повз. Попри те, що вважалося, що ці міста – одні з найспокійніших міст під час війни, вони стали центром допомоги для переселенців та воїнів.

Понад сто п'ятдесят тисяч людей, що втратили домівки, знайшли притулок у цих регіонах. Вони стали гуманітарним центром, де збирали їжу, одяг, медикаменти для тих, хто потребував допомоги.

Волонтери з наших міст продовжують працювати, допомагаючи не лише цивільним, але й військовим, наближаючи нашу перемогу. Під час війни з'явилося багато героїв, які, ризикуючи власним життям, допомагають іншим. Я захоплююся відвагою і сміливістю наших воїнів, медиків, а також волонтерів, які, попри всі труднощі, щодня працюють на благо країни. Війна – це не тільки про зброю та бої, а й про людські долі, надії та прагнення до миру. Коли наш світ опинився на межі руйнування, ми зрозуміли, наскільки важливо цінувати кожну мить.

Війна - це завжди зло, біль і страх.

Я вважаю, що в неї немає сенсу. Кожна боротьба закінчується укладанням мирного договору, але до цього моменту гинуть люди, і цього вже не повернути. Так, ця війна лякає нас, але вона також об'єднала нас у одну велику родину, яку неможливо зламати. Жити в такі часи важко, але ми повинні продовжувати працювати, вчитися та займатися повсякденними справами. Головне не - впадати у відчай. Тільки незламність духу наблизить нас до перемоги. Має настати час, коли Росія зрозуміє, що Україна - це країна, яку не здолати.

Ми вистояли, навіть коли не мали потужної зброї чи підтримки гідних країн. Ми вистояли завдяки багатьом нашим героям, які боролися за свободу.

Я вірю, що Україна обов'язково переможе. Ми сильні, ми єдині, і разом ми зможемо подолати всі труднощі. Наша віра та стійкість допоможуть нам досягти миру і щастя у майбутньому!!