Проживав я у Василівському районі, мені 51 рік. Пам’ятаю, ми бачили з вікна своєї квартири, з другого поверха, як ракети летять в сторону Запоріжжя.

Труднощів багато було всяких, починаючи від побутових, закінчуючи проблемами зі здоров’ям.

Їжа в нас була, ми ж все-таки в селі. Щось на городі було вирощено, в підвалі закрутки були. Село є село.

Я в шоці від того, скільки загинуло людей. Дітей. Воїнів. Скільки міст розрушено.

Поки був час і можливо було виїхати то і я виїхав. Ми шість діб виїжджали, а тут – всього сорок кілометрів. Але ми п’ять діб в черзі стояли. Постійно якісь негаразди були: то не пропускали, то якісь обстріли, з їх слів, то ще щось.

Приїхали до Запоріжжя, бо тут донька вчиться. Ми тут працюємо. 

Не знаю, навіть не підозрюю, коли вже ця війна скінчиться. Звісно, в першу чергу хочеться мирного неба, і щоб це була Україна.