«Ми залишилися без ложки, без виделки, без нічого»

26 травня 2014 року я була на роботі в Донецьку, коли над аеропортом почали літати вертольоти. У цей день все і почалося. Донецьком поїхали танки. Насилу добралася додому в Авдіївку. У нас була маленька дитина. Ми зібралися й приїхали до родичів у село.

Жили тут постійно. Виїхали всього лише на три місяці, з січня по березень 2015 року оскільки було дуже страшно. Ми повернулися в березні, а в червні було пряме влучання в будинок. Це було в Ласточкиному, де ми жили в батьківській хаті. Саме тоді чоловік був на роботі, а я була вдома з дитиною.

Коли закінчиться війна, ми не плануємо повертатися додому, залишимося в Ласточкиному. Тут житло, хоча поки і недобудоване. Після прямого влучання нам дали цеглу, а чоловік звів стіни, далі вже потихеньку все.

Війна принесла в наше життя тільки негативні зміни. Робота була втрачена. Все, що було, всі заощадження, звісно, витрачалися на їжу, щоб прожити. Роботи не було ні у кого.

У нас одна дитина, зараз йому 18 років. Тоді йому було років 10-11, ми з чоловіком працювали в Донецьку та обоє раптово втратили роботу. В Авдіївці вціліла техніка, ми переїхали сюди. Але тут все розтрощили. Виходить, там врятувалися, врятували хоч щось, перевезли сюди, а тут це все добили. Ми залишилися без ложки, без виделки, без нічого.

Мрію... Звісно, щоб не було чутно пострілів.

Зараз не відчуваю себе в безпеці. Щовечора знову обстріли. Вони йдуть не по мирних жителях, не по домівках, але ми все це чуємо. Це все поруч, ми живемо за п’ять кілометрів від лінії розмежування.

У мене мама не витримала та померла. Вона сильно боялася цього. Слава Богу, її  не поранило, але серце не витримало. Спочатку була озлобленість до всіх. Потім, коли вже почала працювати волонтером, стала допомагати людям і почала якось добріше до всього ставитися.

Ми жили рік без світла, без води. Газу взагалі роки три в нас не було. Вся інфраструктура була зруйнована, слава Богу, що відновили.