«Ми жили в постійному страху»

Ми стояли у дворі, до мене приїхали в гості діти, як через будинок почали летіти снаряди. Це перше, що я запам’ятала. Стан був шоковий. Ніколи не думала, що таке буде. Ми, звичайно, усі попадали.

Ми живемо на передовій. Мені доводилося бачити воєнні дії. Через мій будинок летіли снаряди та трасуючі кулі. З погреба не вилазили... Наш будинок постраждав, але, слава тобі Господи, залишився цілим.

Ми нікуди не виїжджали. А куди було їхати?

Це відбилося на фінансовому стані. Думали, на старості поживемо, а вийшло – те розбите, те розвалене...

Зараз, коли вдарять, коли все знову починається, це нервовий зрив. Знову ночами не спиш, знову думаєш, як зазвичай ми у війну сиділи й думали: куди летить, де ляже? Сидиш і трясешся... Ну, тепер усі залишилися без здоров’я, лікуємося.

Усі пережили це горе. Хочеться жити. Але найбільше хвилюєшся за дітей. У сина з невісткою було два прямих влучання у квартиру, ледве залишилися живі. Коли були влучання, вони до нас переїхали, тому що там було неможливо перебувати, вважай, були на передовій. Сиділи всі тут, у підвалі, у холодильнику цьому.

Нам тоді допомагав Червоний Хрест. Рінат [Ахметов] теж допомагав, дай йому Бог здоров’я. У той час магазини зачинилися, усі виїхали. Одна жінка нам пекла хліб. Ми по черзі його замовляли. Я, наприклад, замовила хліб, а вона каже: «Твоя черга післязавтра». Коли черга підійшла, я пішла та хліб забрала. Крупи нам давали, консерви, цукор, масло. Не знаю, як би інакше ми виживали. Магазини тоді були зачинені. Куди їхати? Їхати нікуди...