Дуже страшно родині було залишатися у будинку, де у будь-який момент могла впасти стеля – через обстріли дім був аварійному стані. 

У мене є чоловік, донька 14 років, я працюю бухгалтером. Жили в місті Гуляйполе, зараз у Запоріжжі. Місяць ми були під бойовими діями, потім зруйнували наш будинок – і ми виїхали. Там неможливо було вже проживати, будинок в аварійному стані.

Тоді, у першу ніч війни, ми знаходилися вдома. Відразу все відчули на собі, тому що ми живемо на околиці в донецькому напрямку, і перші прильоти було відразу чутно. Ми ночували в погребі.

Слава Богу, що гуманітарної катастрофи не було, нам все підвозили. Ми  в приватному будинку проживаємо, тому була своя консервація, і гуманітарну допомогу ми отримували, голодні не сиділи. Дякую усім тим людям, хто нам щось привозив. Не було світла, води. Газ спочатку був, а потім трубу пошкодили, і відключили. Не було нічого, будинок був холодний.

Ми спочатку не думали, що це надовго, тому намагались проживати з рідними в місті, а потім зрозуміли, що це не на короткий період. Потім, коли прилетіло в двір і в дім, зрозуміли, що потрібно виїжджати.

У нас є своя машина. Ми накидали речі і виїхали. Дуже переживали, що, якщо будемо в будинку, на нас впаде стеля. Дуже бентежило бомбардування, і те, як на наших очах гинули наші сусіди. Найтяжче - на це дивитися і не мати змоги цим людям допомогти.

Взагалі морально тяжко було кидати своє місце проживання. Дякувати Господу, що у нас в Запоріжжі є родичі, в яких ми живемо. Нам допомагали, і вам також дякуємо.

Війна дуже морально вплинула на нас, але зараз ми трохи адаптувалися. Полюбили місто Запоріжжя, знаємо, де отримати допомогу. Але хочеться повернутися додому, щоб жити в мирі.