Олена з чоловіком чекали на дитинку давно. Так вийшло, що маля прийшло до батьків саме під час війни

Мені 42 роки. Ми з Харкова.

Як почалася війна, то приблизно три тижні ми в підвалі ночували, а потім я дізналася, що  вагітна. Це було настільки неочікувано!

Ми з чоловіком дуже давно мріяли про дитинку, але ніяк не виходило. Пройшли багато програм: і лікувалися, й ЕКЗ застосовували. А тут - таке щастя! І ми вирішили приїхати в Полтаву. Я до декрету попрацювала у полтавському відділенні свого банку. Нас тут прихистили колеги, тому що дуже важко було знайти житло. Народила я в жовтні. Так із дитинкою й залишилися поки що тут. Трошки важкувато, але нічого. Нам фонди допомагають харчами і підгузками. Знайомі нам речі дитячі, коляску дали. Ми вдячні за все.

Коли пригадую, що ми в Харкові пережили, в мене мурашки по шкірі. Відразу вимкнули світло, його не було 21 день. Зарядити телефон стало проблемою. З їжі спочатку щось було, а потім працював лише один супермаркет. По ліки в черзі треба було стояти по дві години. Чоловік скуплявся. Мені треба було дуже багато ліків для підтримки вагітності. Страшно було. Ми на ніч спускалися в підвал, а коли не було тривог, то підіймалися у квартиру.

Одного разу була тривога, і почали бомбити страшно.

Ми спускалися з чоловіком із четвертого поверху і почули, як бомби скидають із літака. Чоловік крикнув: «Лягай!». Ми впали на підлогу між поверхами, у прольоті.

Слава Богу, що нас оминуло, в наш район тоді не прилетіла бомба. Мабуть, ці спогади залишаться на все життя. Але зараз усе гаразд. Головне – що в нас є наше маленьке диво.

Чоловік один раз їздив додому, деякі речі забрав. А я боюся. Скоро дитині буде пів року.  Куди я з нею там дінуся, в разі чого? Туди інколи прилітає, а по підвалах сидіти з маленькою дитиною – це не варіант. Я досі пам'ятаю, як дивилась у вікно, бачила вибухи  і мені здавалося, що воно дуже близько. А чоловік казав: «Не бійся, це через два-три квартали - це далеко».

Ми вже майже рік тут. Перші два-три місяці боялися тривог. І в підвал бігали, і між двома стінами ховалися. Чоловіка родичі взагалі всі - з Ізюму. Там була окупація. Зв'язку не було. Моя мама в Мелітополі в окупації, вона не може до нас приїхати. Дуже важко, що батьки не можуть подивитися на онуку. Спілкуємося по вайберу і сльози на очі навертаються. Але нічого, все добре. Я чекаю на перемогу.