Ми з Сєвєродонецька. Усе було гарно, ми працювали, поки не почалася війна. Тоді ми відразу переїхали, і вже третій рік перебуваємо на Черкащині. Додому ніхто не повертається. Дитина онлайн навчається. Я сиджу з дитиною, зараз не працюю. 

У перший день війни було жахіття. Ми встигли ще на роботу сходити, а тоді вже всі бігли додому, до дітей. Потім усе було як страшний сон. Ми там були місяць. Нам пощастило: коли сиділи в підвалі, нам допомагали волонтери. Такого не було, щоб ми не мали їжі та ліків.

Виїхати з міста дуже складно було. Ми нічого з дому не забрали, крім деяких речей. 

Схопила дітей, кішку… Виїхали на евакуаційному поїзді в Тернопіль. Дорога була жахлива. 

Зараз ми в Черкаській області. Всі рідні виїхали по різних країнах, ми дзвонимо одне одному. Родичі поїхали за кордон, а ми лишилися тут. Ніхто не думав, що у ХХІ столітті таке може бути.  Домівку покинули і зараз живемо в орендованій хаті. 

Усі, хто могли, нам допомагали. Кожен хотів чимось допомогти: і фонди різні, зокрема і Фонд Ріната Ахметова. Ніхто нас не покинув, тому ми дуже вдячні.

Я думаю, ми самі навчилися все переживати. Нам не потрібні були спеціалісти. Головне – щоб усе було добре, щоб мир був, щоб усі були живі та здорові.