Мешкали ми в Токмаку Запорізької області. Це місто зараз окуповане. У мене дві доньки, у старшої – своя родина, у мене двоє онуків. Молодша донька в Запоріжжі. 

У перший день війни я була у себе вдома в Токмаку, донька - у Запоріжжі, а чоловік - у відряджені. Це було жахливо. Наступного дня росіяни зайшли до нашого міста і почалися трагедії. Вони почали вбивати, катувати, забирати людей. З самого початку ми думали, що все заспокоїться і буде добре, але з кожним днем ставало все гірше.

Ми десять днів сиділи в підвалі, де не було ні світла, ні води. Наші мешканці привозили воду додому, і ми ходили й готували відерну каструлю супу, щоб нагодувати маленьких дітей і самим щось поїсти. Коли приїхали маріупольці, наші містяни відгукнулись і несли, в кого що є, щоб нагодувати цих людей.

Ми допомагали людям, які їхали з Маріуполя і зупинялись у нас у дитячому садочку. Ми їм збирали їжу в дорогу і відправляли до Запоріжжя. А як уже стало важко, ми самі зібрались і поїхали. 

Найбільші труднощі в тому, що нас вигнали з нашої оселі, з нашого міста, з нашої роботи. Все налагоджене життя пішло шкереберть. В один день усе, що ми будували, було зруйноване. Це жахливо. 

Кожен день шокує аж до сьогодні, коли читаю новини. До цього звикнути не можна. В мене тиск скаче, здоров’я погіршилося. В окупації залишилась мама, сестра, і вони живуть у цьому жахітті. Мама старенька, вона не витримає дороги та жодних переміщень. А сестра з нею залишилась. 

Я працювала в школі за контрактом, і в мене з 1 вересня контракт закінчився.  Поки що працювати не можу, бо в мене погіршився стан здоров’я. Як далі жити – не знаю.