В перший день війни у мене був шок. Це дуже болюча тема. Усе кипить у душі. Я не очікувала, що буде війна, і люди так страждатимуть. Мені тяжко навіть розмовляти про це.

Коли ми були вдома, то ще магазини працювали. Ліки були, аптеки працювали. Ми виїхали ще до літа, коли там уже дуже страшні речі почалися.

Ми виїхали з Бахмуту через три місяці, коли почалися вже прильоти і стало вбивати людей. Ми вирішили виїхати, взявши лише сумочку і документи. Сподівалися, що повернемося через місяць. Розраховували на те, що все буде добре.

Ми не знали, куди їхати, ми просто рятувалися. Тоді били і по Слов’янську, і по Краматорську. Було дуже страшно, дуже багато людей загинуло, тому ми виїхали. А чому ми опинились саме в Дніпрі – навіть не знаю. Залишилися, та і все.

Загибель людей, дітей, воїнів – ось це шокувало. Ще шокує те, що ми залишилися без нічого, у нас немає свого житла, майна, і треба якось виживати. 

Це все дуже тяжко, особливо коли немає жодної підтримки. Якби було забезпечення житлом, то було б легше. Де ми будемо жити далі – ми не знаємо і зрозуміти не можемо. Живемо сьогоднішнім днем.

Можна подякувати гуманітарним штабам і Фонду Ріната Ахметова, від яких ми отримували продуктові набори. Волонтерам подякувати можна. Це було приємно. Хотілося б, щоб війна закінчилася. Майбутнього я поки що не бачу.