Дмитрюк Софія, учениця 9 класу Запорізької гімназії №12

Вчитель, що надихнув на написання есе - Осипенко Альона Олегівна

Війна. Моя історія

Четвер, двадцять четверте лютого дві тисячі двадцять другого року… Цей день я ніколи не забуду. Вранці мене розбудила мама раніше, ніж зазвичай будить до школи. На моє запитання, чому так рано, вона відповіла: « Ви сьогодні залишаєтесь вдома… Війна…». Цей день розділив наше життя на «до» і «після». До повномасштабного вторгнення ми жили в чудовому мальовничому селі на березі Каховського водосховища, в якому виросло не одне покоління нашої родини. Там дійсно моє коріння.

Ми жили звичним для всіх життям: батьки працювали, вели активне суспільне життя, я навчалася, відвідувала студію сучасного танцю, їздила на різні змагання, грала на синтезаторі, брала активну участь у різних заходах, які проходили в селі та за його межами, гуляла з друзями, особливо любила ходити в гості до бабусі з дідусем.

Ми постійно збиралися великою дружньою родиною, або у нас вдома, або у бабусь з дідусями, весело гомоніли, багато сміялися.  Двері нашого дому завжди були відкриті для друзів та знайомих. Слово «війна» в нашій родині я чула ще з 2014 року, бо саме так мої рідні називали вторгнення росії в Крим, у Донецьку і Луганську область. Війна вже була в Україні, проте, здавалося, що вона далеко…

Та війна прийшла і до нас… У перший же день, до речі, аномально теплий і сонячний як для лютого, мій тато відправився на війну зі словами: «Треба йти нам, щоб не йшли наші діти». Ми з мамою залишилися чекати… Ми не знали, де тато, іноді тільки отримували повідомлення, що все нормально.

А вже за тиждень у наші населені пункти зайшли окупаційні війська. Протягом першого місяця окупації магазини були порожні, не було навіть регулярного постачання хліба, проте з часом налагодили підвіз продуктів із росії. Окупанти постійно обстрілювали підконтрольні Україні території з нашого села, постійно було дуже гучно. Вони нав’язували  свої «правила життя», викрадали наших людей і активно розшукували родини військових.

Усі рідні говорили мамі, що нам треба їхати. Вона і сама це розуміла. Було страшно, бо обстрілювалися евакуаційні колони, було боляче, бо в селі наші рідні: татові й мамині батьки, брати, сестри, там наш дім, там наші домашні улюбленці, там наше життя.

Та залишатися теж було страшно, бо  ми знали, що рано чи пізно до нас прийдуть. З кожним днем терор посилювався, і в серпні 2022 року нам довелося виїхати до Запоріжжя. Шлях, на який ми зазвичай витрачали трохи більше години, тривав дві пекельні доби: черга людей, що простягалася більше, ніж на сім кілометрів, тотальний огляд людей і машин, сповнений ненависті погляд російського солдата і перетин «сірої зони», яку в будь-який момент можуть накрити артилерійським вогнем…

Та все ж ми подолали цей шлях і коли побачили українські прапори, наших ввічливих військових, то на очах виступили сльози. Здавалося, ми дихаємо «вільним» повітрям. І, нарешті, ми змогли зустрітися з татом, вперше за півроку.

Війна змінила нас, наші цінності. Особисто я зрозуміла, на скільки важлива для людини свобода: свобода вибору, свобода пересування, свобода слова і навіть думки. Зараз в окупації наше звичне мирне життя, мої рідні люди, мій дім, моє дитинство.

Та я впевнена, що ми повернемося додому, вірю в перемогу України, вірю в наші Збройні Сили, вірю в майбутнє нашої вільної незалежної країни під мирним небом.

Головне, щоб українці, які віч-на-віч не зустрілися з війною, не думали, що вона десь далеко і їх не стосується. Треба пам’ятати, що наша перемога залежить від кожного з нас.