Міцик Віталіна, 10 клас, КЗ "Чуднівський ліцей" Чуднівської міської ради Житомирської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Мастюк Таміла Петрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Ось вже  майже 1000 днів ми проживаємо життя в стані повномасштабної війни, в стані болю, страху та незахищеності, які змінили життя мільйонів людей. Це історія кожної сім'ї, кожного міста, кожної оселі, яка постраждала від бомбардувань, окупації та розділення. Тисячі днів, коли відсутність безпеки, новини про «прильоти» та загроза смерті стали повсякденною реальністю.

Тривога за майбутнє стала постійним супутником.

Кожен новий день починається з роздумів про те, що сталося вночі. Моніторинг новин, перевірка соціальних мереж та повідомлень стали невід'ємною частиною ранкової рутини. Моя сім’я постійно прокидається від сигналів повітряної тривоги або звуків вибухів. Серця завмирають, коли мобільні телефони повідомляють про нові загрози в сусідніх міста і передмістях.

Ми намагаються не панікувати, але щоразу, коли лунає сигнал тривоги, вони ховаються в сховищах, чекаючи, коли загроза мине, і сподіваючись, що ракети не потраплять до наших домівок.

Занепокоєння за близьких - постійний тягар. Тисячі сімей були розділені війною. Одні залишаються у своїх домівках в окупації або біля лінії фронту, інші шукають притулку в інших містах або країнах. Моя сім’я не стала виключенням. Телефонні дзвінки, повідомлення та відеодзвінки - єдиний спосіб підтримувати зв'язок і переконатися, що всі живі та здорові.

Однак навіть ці дзвінки не завжди приносять упевненість.

Лінії зв'язку можуть обірватися, інтернет може вийти з ладу або, що ще гірше, ми просто не зможете вийти на зв'язок. Коли це відбувається, тривога досягає піку, і кожна година мовчання здається вічністю.

Тривога за майбутнє пригнічує всіх. Новини про перебіг битви змінюються щодня. Будь-якої миті ситуація може змінитися, і вчорашній мирний район може перетворитися на зону бойових дій.

Ми не знаємо, де опинимося через тиждень, місяць або рік. Тому що війна змінює все. Стабільність, що існувала до війни, зруйнована. Кожен день може стати останнім днем миру, а всі плани — примарними. Ця небезпечна ситуація посилюється постійною загрозою ракетних обстрілів. Навіть у відносно безпечних районах країни, як моє містечко, не можна почуватися в цілковитій безпеці.

По українських містах випускаються десятки тисяч ракет, кожна з яких може призвести до смерті або руйнувань.

Ситуація непередбачувана, і ніхто не може бути впевненим, що наступна ракета не влучить у його місто чи будинок. Люди живуть із цим страхом щодня, і психологічний тиск посилюється, але найстрашніше для мене - це те, що ми починаємо звикати до цього. Незважаючи на це, багато українців продовжують працювати, допомагати армії і підтримувати один одного. Війна змушує людей об'єднуватися. В нашому місті, ми доставляємо гуманітарну допомогу, збираємо кошти для армії і допомагаємо біженцям.

Сусіди допомагають один одному, незнайомі люди підтримують один одного в біді. Ми створюємо мережі підтримки, щоб допомогти людям вижити в цих жахливих умовах.

У нашому маленькому містечку є Алея Слави, де на нас дивляться усміхнені обличчя, які віддали життя за наше майбутнє. Боляче щоразу приймати участь у живому коридорі й розуміти, що все заради нас, дивитися на сповнені сльозами обличчя людей, які проводжають захисників в останню путь.

Однак жодна підтримка не може повністю позбавити почуття втоми: 1000 днів постійного стресу, страху за життя рідних і близьких, відсутність стабільності та безпеки залишають глибокі шрами в наших душах.

Психологічна травма війни буде відчуватися ще довго після її закінчення.

Ця війна - не тільки боротьба за територію і політичні рішення, а й за людське життя, за право жити у власному домі і не боятися за своє майбутнє. Ми живемо надією, що ці 1000 днів терору коли-небудь закінчаться. Настане мир, і життя повернеться в нормальне русло. Але попереду ще багато випробувань.