Мельник Валерія, Комунальний заклад «Білгород-Дністровський педагогічний фаховий коледж»

Вчитель, що надихнув на написання есе — Беспалий Юрій Володимирович

"1000 днів війни. Мій шлях"

Війна — це слово, яке ввійшло в наш повсякденний лексикон. Адже вона вплинула на кожного з нас, змінила наші цінності, мрії та прагнення. За тисячу днів війни я пережила безліч емоцій, які сформували моє бачення світу і моє місце в ньому.

Перші дні війни були найскладнішими. Я пам’ятаю, як прокинулася від звуків вибухів, які розривали тишу ночі.

Це було шоком, адже до цього моменту ми жили в мирній країні, плануючи майбутнє, мріючи про кар'єру, подорожі та прості радощі життя. Але в одну мить все змінилося. Я відчула страх і безпорадність. Проте згодом зрозуміла, що не можу залишитися осторонь жахливих подій.

Мій шлях у цю тисячу днів розпочався з волонтерської діяльності. Я приєдналася до місцевої організації, яка збирала гуманітарну допомогу для тих, хто постраждав від війни. Це був час, коли кожен з нас відчував потребу допомагати. Ми збирали продукти, одяг, ліки — усе, що могло полегшити життя людям, які втратили свої домівки.

Спільна праця об’єднала нас і дала сили продовжувати цю благородну необхідну роботу.

Паралельно я спостерігала за тим, як змінюється наше суспільство. Люди стали більш об’єднаними, вони підтримували один одного в різних ситуаціях. Друзі, сусіди, незнайомці — всі стали частиною великої родини, готової допомагати. Я навчилася цінувати прості речі: усмішки, добрі слова, підтримку.

Згодом я вирішила, що можу зробити більше. Я розпочала навчатися основам медичної допомоги, адже розуміла, що в умовах війни кожна хвилина життя на рахунку.

Курси першої допомоги стали для мене не лише знаннями, а й можливістю бути корисною у критичній ситуації. Я спостерігала за лікарями та медиками, їхньою відвагою і самовідданістю. Вони стали для мене прикладом мужності, наполегливості та стійкості.

Одним із найважливіших моментів мого шляху стало усвідомлення того, що війна — це не лише фізичний конфлікт. Це боротьба за душі людей, за їхні надії та мрії. Я почала писати про свої переживання, про те, що відбувається навколо.

Слово стало моїм інструментом боротьби. Я ділилася історіями людей, які втратили все, але не загубили віри в краще майбутнє. Ці розповіді надихали інших і давали сили боротися далі.

Всі українці мають зрозуміти, що зараз не час стояти осторонь. Кожен із нас може знайти свій спосіб зробити свій внесок у велику справу захисту країни. Дехто відстоює нашу землю зі зброєю в руках, героїчно борючись на передовій та оберігаючи свою рідну землю від ворога. Інші допомагають волонтерством, збираючи гроші, відправляючи ліки, одяг та продукти на передову. А є і ті, хто молиться за мир та безпеку, підтримує тих, хто повертається додому.

Тисяча днів війни навчила мене цінувати мир і свободу. Я зрозуміла, що кожен з нас відповідальний за те, щоб зберегти ці цінності. Я мрію про день, коли ми зможемо знову жити в мирі, коли діти не будуть знати, що таке війна.

Я радію тому, що наші воїни — найхоробріші воїни в світі — показують кожного дня свою силу, стійкість та волю. Вони впевнено крокують до перемоги. Сумую та наповнююсь жалем через те, що солдати та прості люди не повертаються до своїх родин, а їхні душі відлітають у вічність. Ми не здаємось, ми стоїмо за нашу Країну. Наша нація не зламається, бо ми маємо найсильнішу зброю — любов до нашої рідної землі.

Я — українка, частинка нашої нації, і дуже цим пишаюся.

Мій шлях у ці 1000 днів — це шлях від страху до надії, від безпорадності до дії. Це шлях відкриття себе та своєї країни. Я вірю в те, що ми вистоїмо і переможемо, адже разом ми — сила. І хоча війна забрала багато у нас, вона також відкрила нові можливості для єднання та розвитку. Мій шлях триває. Я готова йти далі, допомагати іншим і вірити в краще майбутнє для нашої України.