Я з міста Старобільська. Працював в Сєверодонецьку на заводі. Прийшлося в 2014 році покинути Луганськ, а в 2022 році покинути Сєверодонецьк. 

Коли бомбили біля нас, ми швиденько зібралися і виїхали. Це було 24 лютого, проблем не було з виїздом. У 2014 році було складніше виїхати. Цього разу ми не чекали, поїхали відразу.

Багато друзів загинули, багато друзів воюють. Що можна сказати… смерть, смерть, смерть.

Ми то в Київській області, то в Дніпропетровській, то у Львів їдемо. Найбільше шокувала нелюдяність і байдужість деяких українців. Я вдома, а мені кажуть, що я переселенець. Найбільше вразило… Ми знали давно, як себе поводять росіяни. А тепер багато запитань до українців. Багато було булінгу: не тільки мені, а й моїй дитині казали: «Повертайтесь до себе». 

Я вважаю, якщо ми будемо воювати до останнього солдата, то зможемо перемогти. Війну залишати дітям не можна. На даному етапі свого життя поки свого майбутнього не бачу.