Мені 49 років. Ми з чоловіком жили у місті Оріхів. Зранку 24 лютого я годувала собак, а наді мною пролетіла ракета. Чоловік у цей час був у полі.

До нас приїхали друзі. Ми ховалися від обстрілів разом з дев’ятьма сім’ями. Коли саджали городи, бачили танки і чули постріли: росіяни цілили в нас.

Коли друг привіз дітей і дружину, в автомобіль потрапив снаряд. Водію відірвало ногу, а лікарів поруч не було.

Ми виїхали у квітні, бо не витримували цілодобових обстрілів. Снаряди розривалися поблизу. Були влучання у сусідні будинки. Ми виїхали заради дитини. Треба було її рятувати, бо одну ми вже втратили. Зараз мешкаємо в Запоріжжі.

Ми забрали з собою кішку, а собак випустили. Їздимо додому по черзі з сусідами, щоб годувати їх. Після таких поїздок стає моторошно. Коли їдемо туди, молимося. Якщо бачимо, що не з’явилося нових руйнувань, на душі стає легше. Сподіваємось, що наш будинок протримається.

Я поки що не шукаю роботу, бо не втрачаю надії на повернення в Оріхів. Вірю, що війна скоро закінчиться.