Я пенсіонерка, живу в Дніпрі, мені 67 років.

Я знаходилася вдома, в ліжку. Зателефонували діти і сказали, що війна. Було дуже страшно, щось літало, гриміло - от так все розпочалося. Було велике хвилювання за дітей, за втрачене дитинство.

В перший день війни мій чоловік захворів раком. Йому потрібно було їхати на першу хімію, а транспорт не ходив. Було дуже важко.

Ми не виїжджали, бо прив’язані до лікарні. Їздили на хімію, думали, що щось зрушить в кращу сторону, але хвороба не покинула, на жаль. Звісно, потроху нервуємо.

Думаю, в цьому році війна скінчиться. Дуже хочеться, щоб якнайскоріше. Хочеться пожити, хочеться побачити Україну, яка відбудувалася, бо якщо такого не буде, то задарма скільки життів поклали. Будемо надіятися на краще.