Ми проживали в смт. Михайлівка, Василівський район, Запорізької області. Ми мирно спали та охороняли сон своїх дітей, поки вранці о 5 годині 24 лютого над головами не почали літати ракети в бік Мелітополя. А потім: окупація с першого дня війни, підвали, вибухи, плач дітей...
25 лютого в аптеках з 5 ранку займали чергу на медикаменти, з полиць магазинів все вимітали, хто не встиг, той голодував. Діти не розуміли, чому ми маємо сидіти в підвалі, а не вдома.
Слова «Я ВІЛЬНА» втратили чинність. Ми не розмовляли, бо за кожне слово що «я українець» забирали та били.
Ми приїхали до Києва без нічого, вистачало лише на зняття квартири на 1 місяць. Нестача всього була, але я дуже вдячна волонтерам та людям, які забезпечували нас продуктами харчуванням, медикаментами та одягом.
Зараз нашим підвалом стало метро. Я не сплю нормально, бо думаю про ракети, які можуть поцілити в мене та дітей. Щодня думаю про маму, яка залишилась в окупації.
Моя сім'я розділена. Мати - в окупації, сестра - виїхала за кордон. А я з дітьми в Києві.
Коли ми виїжджали з окупації, зворушливо було побачити перший український прапор та перший на блок-посту наш захисник. Я ще так ніколи не плакала... Тоді я зрозуміла, що я в безпеці за довгі місяці окупації.
До війни я працювала вчителем інформатики, зараз маю намір влаштуватися за професією. Наразі в пошуках роботи.
Я переселенець - важко усвідомити, що я безхатько. Все моє життя залишилось там...
