Я жила в Лисичанську на дев’ятому поверсі багатоповерхівки. У перший день війни одразу побачила жахливу картину: чорний дим від обстрілів сусіднього Рубіжного. Страх від невідомості мене охопив одразу. Стало зрозуміло, що доведеться ховатись у підвалі. 

В укритті я з дочкою і онуками прожила місяць. Було дуже тяжко, але ми не могли вийти навіть у двір будинку – так сильно стріляли. Звісно, що ми не могли зорієнтуватись, коли можна виїжджати. Коли на деякий час з’явився інтернет, я зателефонувала перевізнику і ми виїхали з Лисичанська.

Зараз ми живемо у рідних у Полтаві. Мій син – на фронті. Більше за все я чекаю на закінчення війни та повернення сина.