Дяченко Владислав, 10 клас, Комунальна установа "Сумська спеціалізована школа І-ІІІ ступенів № 17" м.Суми Сумської області 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Білера-Ісупова Галина Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Сьогодні важко переконати себе в тому, що колись був час «до війни», що колись ми жили без повітряних тривог, дронів, ракет... Невже справді був час, коли понад усе ми боялися контрольних і покарання за невивчений вірш? Який то був щасливий благословенний час. Якби його можна було повернути, кожен із нас ладен був би щодня вчити вірші, вирішувати вп'ятеро більше задач...

У наше життя увійшов ВЕЛИКИЙ СТРАХ. Це страх за тата. А ще не відпускає страх за маму й бабусю. Раніше ніколи в нас дома так сильно не пахло «Корвалолом».

І як страшно, що дідусь, раніше завжди веселий і життєрадісний, тепер мовчазний і заглиблений у себе. Вони намагаються підтримати й підбадьорити мене, але в їхніх очах я постійно бачу страх. Глибоко в серце запали слова бабусі: «Ми пережили дев'яності й щиро вірили, що наших дітей та онуків чекає щасливе життя, що нічого гіршого просто не може бути...»

Важко навіть передати, як ми прожили цей час. Спочатку було нерозуміння. Було важко навіть повірити в те, що ЦЕ трапилося. Страху ще не було, лише якесь дивне отупіння.

Здавалося, що це лише дурний сон, що ще можна прокинутися і все буде як раніше... Справжнє розуміння БІДИ прийшло в момент прощання з однокласниками, які евакуювалися з міста. Очі кожного з нас були сповнені мовчазним питанням: «Чи доведеться ще зустрітися, чи надовго ця розлука?» Так хотілося вірити, що це ненадовго. Про тисячу днів навіть не думалося... Ми не могли виїхати з міста через хворобу бабусі. Вона наполягала на тому, щоб ми виїжджали. Мені пропонували виїхати разом з однокласниками. Сама лише думка про можливість розлуки з рідними була символом ще більшої біди.

У нашій родині раніше ніколи не було сварок. І коли дідусь з бабусею досить жорстко почали наполягати на необхідності для нас виїхати, це стало ще однією ознакою того страшного лиха, що його принесла в наше життя війна.

Яке щастя, що ми не повелися на всі умовляння й залишилися разом. Ми зрозуміли головне – єдність починається з родини. Можливо, комусь видасться, що я пишу про дурниці, але саме так відбувалася страшна руйнація й страшна трансформація нашого мирного життя. Того життя, у якому тато був разом з нами. Він так намагається підбадьорювати нас. Але ми не можемо не боятися за нього. Я не хочу навіть думати про найгірше. Але як здолати цей невідступний страх? Кажуть, думки матеріальні, тому не можна дозволяти собі думати про погане. Через те і вдома, і з татом ми розмовляємо про що завгодно, тільки не про те, чого всі так бояться. І всі чудово розуміють, що це така ніби страшна гра. Лякає ще й те, що поступово відбувається певна стабілізація життя.

Ми звикаємо до повітряних тривог, навіть нічних. У школі ми почали навіть жартувати над тривогами й необхідністю бігти до сховища, ми радіємо зустрічі з друзями, що повертаються з евакуації.

Влітку ми збиралися на пляжі, грали з м'ячем і фрисбі. А ще побудували у дворі футбольний майданчик, на якому проводили справжні матчі. А ще допомагали плести маскувальні сітки й потерпали від думки, що наш внесок такий мізерний. І ми вже якось спокійно сприйняли проведення онлайн-свята 1 вересня. А уроки в комп'ютері вже сприймаються як щось цілком нормальне.

Тисяча днів війни зробили нас зовсім іншими. Але мені страшно навіть подумати про те, як змінилися в душі ті діти, чиї батьки вже ніколи не вийдуть на зв'язок. Нехай це найгірший егоїзм, але я молю Бога, щоб мій татусь повернувся до нас.

А ще я молю Всевишнього, щоб нам не довелося ще тисячу днів чекати часу, який ми визначатимемо такими довгоочікуваними словами «після війни». Як я мрію написати про першу тисячу днів миру, про повернення за парти, про початок відбудови зруйнованого. Так буде. Недаремно ж ми з друзями плануємо вже, який майданчик збудуємо і для себе, і для малечі, що підростає поруч. А ми його обов'язково збудуємо!