Рибчинська Роксолана, вчитель, Івано-Франківський ліцей безпекового спрямування та національно-патріотичного виховання МВС України

«1000 днів війни. Мій шлях»

Ранок 24 лютого 2022 року… Точніше, ніч, яка поділила життя на «до» і «після», ніч, яка пробудила десь у серці 30-річної жінки малесеньку дівчинку, яка хоче сховатися під ковдру, притулитися до найближчої людини – і все гаразд, це лише уява, а світ за вікном – прекрасний… Ніч, у яку несамовито гуділи літаки у небі. «Та спи ти, все добре», – повторювала я собі. Але небо гуділо все сильніше, комок у горлі більшав, тіло тремтіло і здавалося скованим сотнями міцних ланцюгів. Телефон… Інтернет… росія напала на Україну.

Що?! Як таке може бути у ХХІ столітті?! Так, вторгнення агресорки відбулося в 2014, анексія Криму, тисячі зруйнованих доль. Але повномасштабка? Агов, світе!

Трішки по сьомій. Пора на роботу. У Франківську ж тиша… пари не скасували, студенти збираються на навчання, а викладачі, зібравши волю в кулак, їдуть ділитися знаннями… і тут… вибух. І знову… і знову. Здається, тричі? За вікном густий чорний дим. Що далі?! Як далі?! А далі - відчай. А далі – згуртованість. Єдність. Віра в перемогу. Ейфорія від статистики задвохсочених орків і біль за полеглих Українців…

З кожним днем ненависть до ворогів міцнішає, а під час співу Українського Славня на очах сльози, бо «душу й тіло ми положим за нашу свободу». І щодня кращі з кращих віддають життя за наше майбутнє, за нас…

Мій шлях за ці тисячу днів став шляхом сили, шляхом усвідомлення, що бути українцем – це гордість, а жити на цій землі – честь. Страх і відчай змінилися рішучістю, а розпач – впертістю, яка запалює в серці полум’я, що не дозволяє відступити. Кожен день відтоді – це невпинне наближення до перемоги, яка, я вірю, обов’язково настане.

Перші тижні здавалися вічністю. Але разом із цим безкінечним часом прийшла і безмежна допомога від інших. Як дивно, що саме біда зуміла об’єднати нас сильніше, ніж будь-коли. Сусіди, колеги, друзі, зовсім незнайомі люди – всі стали родиною, яка, попри сльози відчаю, готова розділити останній шматок хліба, щоб підтримати один одного.

Я бачила, як медики, рятувальники, волонтери, вчителі, науковці, студенти – усі стали на свій «фронт», бо в кожного з нас є своя битва за країну.

Знаю, що ця війна забрала чимало, але водночас вона й дала. Вона подарувала нам нове розуміння цінності часу і життя. Вона нагадала, як важливо цінувати прості речі: безтурботний сміх дітей, мирний сон, тепле світло ранкового сонця. Тепер я знаю: справжнє щастя – це не матеріальні блага, а мить тиші, де за вікном не чути сирен, а лише спів птахів.

За тисячу днів ми не просто вистояли – ми стали непереможними. Тепер у кожного з нас є свій щоденний подвиг, свої маленькі перемоги, які прокладають шлях до Великої Перемоги. І ця Перемога неодмінно настане, бо у серці кожного українця палає незгасимий вогонь. Це вогонь віри, вогонь надії, вогонь свободи.

Сьогодні я викладаю в безпековому ліцеї дітям наших героїв-воїнів. Кожен їхній погляд, кожне питання, кожна мить, проведена з ними, дає мені надію. Я бачу, що ці діти – сильні, рішучі, горді.

Вони, як і їхні батьки, зростають із почуттям відповідальності за нашу країну, вони – майбутнє України, і це майбутнє світле. Вони знають ціну свободи й гідності та відчувають себе частиною великого народу. Тож, коли я дивлюся у майбутнє, я не бачу страху. Я бачу оновлену Україну – сильну, незалежну, квітучу. Я бачу покоління, яке зростає на наших очах, яке знає ціну свободи і готове її відстоювати.

Це покоління, яке буде знати: бути українцем – це означає мати незламний дух і нескорене серце.

І коли я запитаю себе, що дала мені ця війна, відповідь буде проста: вона нагадала мені, хто я є, ким я хочу бути, і за що я борюся. За кожен ранок у вільній Україні. За кожен сміх, що луною розноситься по наших мирних вулицях. За майбутнє, яке належить нам – вільним, нескореним, гідним.