Ріта з чоловіком і дитиною виїхала з окупації лише після ротації росіян. В окупації лишились її батьки. Тато дуже хворий

Я з Пологівського району Запорізької області. Заміжня, маю одну доньку.

24 лютого ми були вдома. Рано вранці зателефонував мій брат з Харкова зі словами: «Ріт, почалась війна». Я говорила з братом і чула у слухавці вибухи. Він збирався виїжджати в приватний сектор, тому що снаряди падали на житлові багатоповерхівки і залишатись вдома було небезпечно. Я розбудила чоловіка. Було страшно, плакала. Я й досі плачу, коли це згадую.

Наше село потрапило в окупацію. Ми 20 днів прожили без світла і без мобільного зв'язку. Ми навіть не виходили на вулицю без надобності. У нас був генератор, і могли іноді ввімкнути радіо.

Дуже було тяжко, тому що ми не знали, що з нашими родичами. Брат був у Харкові, дідусь і тітка - в окупації у Василівському районі, сестри - в Києві.

Всі магазини розбили і пограбували. Було страшно від того, що доведеться голодувати, страшно, що батьки лишились без ліків. Мій тато - інвалід, має цукровий діабет, глаукому. Ми не знали, як жити далі.

Російські війська поставили в нашому селі блокпости і нікого не випускали. В людей забирали машини, тому ми не ризикували виїжджати. Потім у росіян була ротація і ми наважились виїхати. На блокопостах в дорозі окупанти були агресивні, погрожували людям розстрілом, перевіряли речі, дещо забирали.

Зараз ми у Запоріжжі. Інколи вдається поговорити з батьками. Я дуже за ними сумую. Добре, що маю змогу через волонтерів хоча б ліки їм передати. Зі стресом справлятися допомагає дитина. Незважаючи ні на що, треба гуляти, показувати їй нові цікаві місця. Це відволікає мене від тяжких думок. Розмови з друзями також підтримують. А ще ми нещодавно почали працювати. Робота також відволікає.