Проскура Дарина, 11 клас, КЗ "Оріхівський навчально-виховний комплекс №2 імені академіка В.А.Лазаряна"

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року розпочалася війна, яка змінила моє життя, та вплинула на моє дитинство. Перший день війни, я і досі його пам’ятаю - напевно цей день ніколи не загубиться в моєї пам’яті, адже забути його не можливо. Запоріжжя місто Оріхів. Я прокинулася рано вранці від схвильованого галасу матусі, вона телефонувала усім знайомим та родичам, хвилюючись повідомляла про війну.

Чесно кажучи, мені тяжко було в це повірити, я мала якийсь розгублений стан і навіть не знала -  що робити, але мої батьки заспокоювали і намагалися уникати паніки.

На відміну від сусідніх областей в нашому містечку було тихо, а вже приблизно через два дні почалися якісь вибухи, нам не дуже було зрозуміло що то… Потім місцева влада повідомила, що в наше містечко потрапили російські диверсанти, саме через це біля мого будинку на сусідній вулиці відбулася перестрілка, це було жахливо і незвично, я вперше почула такі страшні звуки, від яких усередені все здригалося та згодом противника було ліквідовано.

З кожним днем в нашому рідному місті ставало все гучніше, мало того небезпечних моментів ставало куди більше.

Згодом наше місто почало потерпати від обстрілів противника, він намагався прорватися з усіх околиць, але наша територіальна оборона дуже добре виставляла супротив, до наших хоробрих хлопчиків під’єдналася важка зброя, яка згодом не одного разу зупиняла ворожий наступ. Одного ранку після тяжкого нічного  обстрілу пропало світло, якого не було майже 2 тижні, я з братом та сестрою ходили до місцевого магазину, власник магазину дозволяв безкоштовно набирати зі свердловини  воду та заряджати телефони, ліхтарики тощо.

Біля того магазину постійно було багато людей, деякі приходили навіть просто для того, щоб поговорити, і заспокоїтися.

Приходячи додому, ми усією сім’єю смажили пиріжки з бараболею та капустою, і віддавали ці пиріжки військовим, які стояли навіть під дощем та боронили нас, які перекрили дорогу і усю ніч при великому морозі  стояли на колінах і очікували наступ противника. До наших місцевих шкіл привозили біженців, та дітей із дитячих домівок з сусідніх околиць, ми також і їм намагалися готувати щось смачненьке.

Мені було приємно то все робити, адже мені було шкода тих людей, які потерпали не тільки від ворога, а і від сильного холоду, дощу і т.д., тому усе виконувала з щирістю в серці.

Не дивлячись на такі обставини, усі гадали, що утримати оборону ніхто не зможе, тому прохали покидати свої домівки і виїжджати у безпечне місце. Моя родина прийняла рішення, що буде краще, коли ми поїдемо на деякий час на Закарпаття. Відразу ж почали складати речі у тривожні рюкзачки, беручи усе необхідне ми домовилися що вранці нас відвезуть до Запоріжжя. Нас було семеро. Вночі я так і не могла заснути, в ту ніч сильно почали вести обстріли, якщо раніше під час обстрілу я могла себе контролювати, точніше контролювати свій страх говорячи собі в думках що це “ салют”, і таким чином я заспокоювалася , то тепер це мене не рятувало.

Внутрі мене усе стискалося від безкінечних взривів, так я ще ніколи не чекала на світанок, мені здавалося, що це сама найдовша ніч.

Та дочекавшись раннього ранку, ми нарешті зустрілися з людиною, яка допомогла нам доїхати до Запоріжжя. Покидаючи рідній дім, я намагалася запам’ятати усе - де що лежить, в нас був маленький песик якого звали “Максик” мішана порода. Йому було лише 2 місяці, він наче відчував що ми вже більше не зустрінемося, він не хотів нас відпускати і навіть намагався кусати водія, який приїхав за нами. Мені досі боляче це згадувати та що вдієш, нам довелося його лишити, але не надовго, вже скоро маленького песика забрав мій старший брат, до села який згодом став при фронтовою лінією оборони.

Коли ми вже приїхали до Запоріжжя, то відразу поспішили до евакуаційного потяга, що прямував до Львова. В потягу було дуже багато людей, і майже кожна людина сиділа і плакала. Серед натовпу, я побачила свого старшого брата, він прийшов провести нас, пробираючись повз натовпу він швидко мене обіймав, і я навіть не встигла нічого йому сказати, як він відразу вискочив з вагону, бо поїзд вже вирушав. Дивлячись у вікно, я помітила як на вулиці стояла моя найстарша сестра, і мій старший брат.

Тоді в мене було лише одне бажання знову зустрітися з братами та сестрами, але я навіть уявити не могла, коли та зустріч може бути відбутися.

Приїхавши до Львова, нам відразу почали допомагати волонтери, які нас нагодували смачною їжею, яку готовили просто неба. Далі ми вирушили швидким потягом до Ужгорода. Приїхавши в ночі знову таки, знайшлися добрі люди, що допомогли нам переночувати в готелі Закарпаття. Вже наступного дня ми звернулися до місцевої влади, вони допомогли нам знайти тимчасовий дах над головою. Нам довелося поїхати до Мукачевського району, селище Кольчино.

Ми жили в садочку 1,5 місяці, а потім нас переселили в школу, що була поруч.

Нажаль, ми не мали змогу купатися, готувати самостійно їжу, і при цьому спали на матрацах. В нашій кімнаті було 12 чоловік, але не дивлячись на незручності я розуміла що це не є найжахливішим становищем. Мої батьки розповідали та пояснювали, щоб ми були вдячні долі за все, що відбувається, і що ми маємо змогу знаходиться в безпеці.  А натомість багато людей продовжували страждати, жити в підвалах, і навіть народжувати нове життя. Порівнюючи обставини нам довелося переглянути цінності життя, і почати цінити те, на що навіть не звертали увагу.

Поступово ми почали звикати до нового місця, шукали роботу, знайомилися з різними людьми. Я навіть пригадую одну дивовижну подію, яка відбулася зі мною.

4 травня мені та моїй сестрі близнючці Карині було день народження, ми ще тоді жили  в садочку. В нас не було багато фінансів, і тому батьки привітали нас. Та пояснили наше обмежене становище. Я з сестрою віднеслися до цього зрозумінням і не стали ображатися, але згодом до нашої кімнати зайшли волонтери і повідомили, що для дітей прийшла гуманітарна допомога, ми спустилися вниз отримати гуманітарну допомогу. І ці добрі люди надали нам стільки різних солодощів, що ми від радості навіть плакали, адже декілька хвилин тому в нас не було можливості накрити просто солодкий стіл, а тепер ця можливість в нас з’явилася, і ми змогли пригостити нових друзів, дітей які також емігрували в безпечне місце. Згодом ми переїхали знову до Ужгороду, зняли квартиру, я продовжила навчатися дистанційно і наразі продовжую жити в Ужгороді, вже понад 2 роки, нажаль, нашим дім зруйнований і повертатися вже немає куди.

Але я вірю в те, що скоро війна закінчиться, і моя родина повернеться до рідненького містечка Оріхів, який боронеться і до сьогоднішнього дня залишається незламним.