Привіт, мене звати Ярослав Бова. Мені 11 років. Я живу в невеличкому шахтарському містечку Селидове, що на Донеччині. Воно для мене найкраще й наймиліше. Наше містечко прославляється своєю працею шахтарів, які несуть тепло і світло в кожну оселю.

Зараз я живу у своєму місті, хоч на початку війни виїздив з мамою та бабусею до Закарпаття. Його краса зачаровує мене. Назавжди залишаться у пам'яті чудові краєвиди Карпат з їх мальовничими куточками. Але, як кажуть, де б не було добре, а дома найкраще. Степи з териконами, що височать над ними, набагато миліші моєму серцю, ніж найчудовіші куточки нашої безмежної Батьківщини.

З війною моє життя, як і життя всіх українців, змінилося. Ми не маємо можливості навчатися у школі, спілкуватись з друзями, як це було раніше. Ми навчаємось дистанційно, але це не може замінити звичайного шкільного життя.

Найбільше я сумую за своїми друзями і рідною зруйнованю школою.

Дуже вдячний нашим славним ЗСУ за те, що маю змогу жити у себе вдома і спати у своєму ліжку.

Мрію про те, щоб швидше настав мир, відбудували і відновили мою школу і всю нашу Україну.