Мешканці Пологів жили без світла, води та ліків декілька тижнів.

 У першій день війни я була на роботі. Тоді нас додому відправили. Всі були в паніці від того, що трапилося. А потім стало гірше: ми перестали вільно пересуватися містом, не можна було сходити в магазин, не було ліків, води не було, пів місяця світла не було. Їжу варили на дворі, робили вогнища – і варили. Зв’язку не було також.

У такій ситуації наша родина стала більш згуртованою, але ми розуміли, що треба якось вибиратися звідси. Ми не хотіли батьків покидати, але прийшлося. Залишили їм домашніх тварин та поїхали у Запоріжжя до родичів. Вони нас прихистили. А куди далі тікати? Далі немає нікого.

Поки їхали, на всіх блокпостах нас перевіряли, навіть роздягали.

Зараз сидимо у Запоріжжі, роботи в мене немає. Чекаємо, поки закінчиться війна, а потім час покаже. Хотілося б, щоб до осені, щоб готуватися до зими, батькам допомагати. Батьки ж там залишилися… Дуже хочеться миру. Для початку – миру, і щоб діти перестали боятися.