Людмила з родиною виїхала до Запоріжжя. Тато її залишився в окупації через господарство, але живеться йому тяжко

Ми з Запорізької області, з міста Дніпрорудного. Виїхали сьомого квітня з сім'єю: я, чоловік та дитина восьми років. Ми жили близько місяця в окупації, але коли в місто вже зайшли російські солдати, одразу поїхали. Надто страшно було в Бучі і інших містах, де з’являлись окупанти. Ми не могли ризикувати малою дитиною. Зараз живемо в Запоріжжі. За день зважилися на цей виїзд і їхали в нікуди, потім за два дні знайшли зйомне житло. Тато залишився в окупації, він в селі сусідньому живе. Навідується до Дніпрорудного, рибок наших годує – ми не могли їх забрати, тому що акваріум надто великий. Квартира наша стоїть ціла поки що.

В окупації було складно з харчами і готівкою. Люди щось із села привозили, і кожен день потрібно було дуже рано прокидатись і шукати щось на ринку. По чотири години стояли в чергах, дитина сама вдома була.

Картопля і пшенична крупа за радість були. А якщо вдавалось сметану добути чи м’ясо – взагалі свято.

Ковбаси за півтора місяці ми зовсім не бачили. Якщо привозили її, люди займали чергу з ночі і розбирали дуже швидко. Потім налагодилось з їжею - почали підвозити з Мелітополя, але ціни були в три рази дорожчі за звичайні. Банки не працювали, банкомати теж. Ми знімали гроші через розмінники валюти, втрачаючи десять відсотків суми.

Тато мій залишився в окупації. Він учасник бойових дій в Афганістані, воював у свій час ще 19-річним хлопцем. Не подобається йому з росіянами жити, але не може виїхати через господарство. Якщо буде окупація назавжди (ми, звичайно, в це не віримо), то буде виїжджати.

Якщо ми гуманітарку отримуємо в Запоріжжі, я запаковую йому і теж передаю посилки, щоб мав, що їсти.

До таких змін в житті звикнути неможливо. Часом легшає, але ненадовго, тому що ми не вдома, умови інакші.

З татом зв’язку немає – росіяни глушать. Все це додає переживань. Єдиний стимул ладнати життя – дитина.

Ми – молода сім’я. Спочатку заробляли на власне житло, потім - на автомобіль, мріяли подорожувати. А зараз розуміємо, що просто жити у власному домі, у своїй країні і бути у безпеці – все, про що можна мріяти.

Зараз не працюємо ні я, ні чоловік. За спеціальностями ми інженери, працювали на Запорізькому залізорудному комбінаті. Нас ще підтримують - дві третини зарплатні платять. У Запоріжжі з роботою важко, тому що багато людей виїхали. Але не хочеться і залишати роботу – маємо надію повернутись додому після деокупації.

Мрію, щоб на мій День народження у жовтні ми змогли поїхати додому. Але з усього видно, що війна ще триватиме не менш ніж півроку.