Найстрашніше – це обстріли, звісно. Вони у нас в Попасній дуже сильні були. Ми місяць сиділи в підвалі у темряві без води, а їжа в нас була. Нам волонтери привозили їжу, гуманітарна допомога була. Ми не голодували. Але обстріли дуже сильні були.

Виїжджати було страшно, бо прострілювалася дорога на Бахмут. А потім було все добре. Ми приїхали на Полтавщину, нам дали соціальне житло, я пішла на роботу. Дитина хворіє, гастрит, а в мене тиск. Хоча загалом усе добре, нас тут усе влаштовує. Мрію, щоб у нас було житло, щоб закінчилася ця війна.