Малий Данило, 11 клас, Крюківщинський ліцей "Лідер" Вишневої міської ради Бучанського району Київської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Петренко Ольга Ігорівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна. Це слово перестало бути просто сторінкою підручника з історії для мене та моєї родини. Сьогодні 965 день війни в нашій країні, тому наш світ змінився назавжди. За ці майже три роки кожен із нас пройшов свій складний шлях, намагаючись вижити в умовах постійної небезпеки й хаосу.

Ми просто хочемо зберегти наше життя і стосунки в той час, коли світ довкола руйнується.

Мої батько і мати, як і багато інших, продовжують працювати, щоб забезпечити нас необхідним. Їхня робота не стала легшою через війну, адже економічні труднощі лише посилили тиск. Я бачу, як їм важко, але вони не здаються, бо знають, що наша сім'я залежить від сили і витривалості, які вони щодня проявляють. Батьки завжди мовчазно терплять труднощі, але я відчуваю їхню внутрішню боротьбу: бажання захистити нас від усього, що відбувається, і при цьому не втратити себе.

Моя мама стала нашим сімейним «тилом». Вона піклується про побут і намагається підтримувати емоційний спокій у родині.

Ми не змушені були евакуюватися, але кожен день супроводжується відчуттям невизначеності. Це очікування новин, страх перед черговими обстрілами, переживання за близьких. Мама завжди старається зробити наш дім місцем, де можна хоча б на хвилину забути про війну. Вона береже наші сімейні традиції, підтримує теплоту і взаєморозуміння, навіть коли навколо все темнішає від страху.

Ми не говоримо про героїчні вчинки чи велике звершення. Для нас війна — це щоденна боротьба за збереження стосунків і рівноваги в родині.

Важко, коли навіть звичайні речі, такі, як вечеря разом або сімейна розмова, залишаються розкішшю через постійний стрес. Я відчуваю, як це впливає на кожного з нас: це і роздратування, і бажання усамітнитись. Але, попри це, ми намагаємося триматися разом.

Війна змінила не тільки наше оточення, а й нас самих. Я, як і багато інших, втратив почуття безпеки, але при цьому знайшов глибше розуміння того, що є цінностями життя.

Ми завжди прагнули до успіхів, планували подорожі, але зараз найбільше значення має можливість прокинутися вранці і побачити рідні обличчя. Я навчився цінувати миті тиші й спокою, адже кожен новий день може принести черговий виклик. Не зважаючи на проблеми із зором, я граю у волейбол. Це не просто дозволяє підтримувати у здоровому тілі здоровий дух.

Тренування дають можливість перейнятись командною підтримкою, зміцнити себе зсередини, подолати свої страхи і сумніви, відволіктись від такого розмитого і невизначеного майбутнього.

Майже 1000 днів війни навчили мене тому, що справжня сила не тільки в опорі ворогу чи волонтерстві, але й у здатності зберегти людяність і близькі стосунки із тими, кого любиш. Усі ми проходимо через власні труднощі. Ми не герої на фронті, але ми боремося за наше життя, нашу сім'ю і наше майбутнє. Сьогодні я точно знаю: наш шлях — це шлях до збереження, відновлення і переродження нації, навіть у найважчі часи. І хоча ми не знаємо, що принесе завтрашній день, ми знаємо одне — разом ми сильніші.