Третьякова Анна

8 клас, Кропивнянська загальноосвітня школа І - ІІІ ступенів Золотоніської міської ради Черкаської області

Вчителька, що надихнула на написання – Погоріла Оксана Олександрівна

Війна. Моя історія

Які щасливі ми були ще півтора року тому: ми мріяли про подорожі, про щасливі та веселі святкування днів народження, про гучні зустрічі з друзями. Але, 24 лютого все змінили гучні сирени о п’ятій ранку та вибухи , від яких здригалася вся земля. Змінили повністю не лише сьогодення, але й, на жаль, все наше майбутнє.

Мені було дуже страшно та тривожно. Я бачила війну лише у кінах та читала у навчальних посібниках. А що робити, коли вона в тебе в країні, тут і зараз… Страх.

  • Мамо, я хвилююся, мені страшно- сказала я їй. А вона мене заспокоїла, мабуть, як і кожен з батьків в цю хвилину.

  • Доню, все буде добре, от побачиш, це скоро закінчиться, не турбуйся. І мені стало спокійніше. Я ще ніколи, мабуть, не відчувала скільки турботи, любові та ніжності від материнських обіймів, а серце мами в цю хвилину, аж вискакувало з грудей.

Я ніколи не забуду ті страшні звістки по телебаченню про смерті сотні, тисяч безневинних дітей, жінок, чоловіків. Я бачила лише сльози, страх, безвихідь. Я часто згадую, та й зараз часто чую шепіт моїх рідних про страшне горе, яке трапилося у знайомих. Вони намагалися не показувати своїх сліз, вустами вони намагалися до мене посміхатися, а в очах був страшенний біль та страх. Страх, що буде далі. Страх, як бути в безпеці і уберегти мене від всього лихого, що прийшло до нас в країну.

Постійно зібрані валізи в коридорі, безсонні ночі в льоху, постійна турбота та тривога за рідних та близьких, до яких не можливо інколи додзвонитися, але в той же час ми не були ще ніколи такими єдиними.

Я пригадую, як ми постійно з однолітками бігали допомагати батькам, сусідам, знайомим плести сітки, готувати смаколики, купувати ліки, донатити і це все від щирого серця, безкористі, задарма, тільки б всі повернулися живими, тільки б знали, як ми їх чекаємо здоровими, цілими та неушкодженими. Але не лише у спогадах, на жаль війна ще не закінчилася, тому ми ще й досі продовжуємо все це робити. Так це не зовсім легка робота, але так серце й душа радіє, що цим ми допомагаємо військовим, тим людям, які нас і наші родини захищають та оберігають, інколи навіть ціною власного життя.

Хотілося зробити щось більше, щоб показати нашим воїнам всю нашу любов, повагу до них та захоплення їхньою мужністю. Ми допомагаємо всім чим можемо, ми робимо все, що в наших силах, щоб вони, наші герої, не відчували, що вони самі на цій клятій війні,

що вони знали, що вони самі сміливі на всій планеті. Знали, що їх тут чекають, люблять, кохають, обіймають.

Так ми ще діти, але

я ніколи не пробачу за біль, за розпач, за тисячі смертей, за горе тисячі сімей, за знущання, за ріки сліз, за знищення наших будинків, вулиць, сіл і міст. Не пробачу!

Я залишаюся жити в своєму селі, в своїй країні, в своїй державі і кожного дня молюся, щоб закінчилася ця війна. І ще я бачу нашу нову, відбудовану Україну, красиву, величну, могутню, яку вже знає весь світ, але зруйновану, скалічену, нещасну. Я бачу щасливі, закохані сім’ї, де лунає сміх їхніх дітей, де ходиш по зеленим, довгим та сонячним вулицям, де чути десь далеку ніжну музику, де в кожну пору року ми щасливі, де кожен місяць буде сповнений любов’ю, турботою про один одного, де кожен день буде мирним. А ще я потай зараз вже молюся, щоб в Україні було менше воїнів, скалічених війною, хочу, щоб всі вони були здорові, прошу у Бога, щоб дав їм сил, наснаги й витримки і щоб люди знали й завжди пам’ятали своїх героїв і не забували, що перші ліки для них це доброта, любов, повага й шана.

Я за МИР на всій планеті!!!