Пам’ятаю перші вибухи і як я злякалася. Чоловік працював у Луганську, на маршрутці, я була дома сама, бігала від вікна до вікна. Метаюся і не зрозумію, що відбувається.

ЭЦе було все несподівано, важко було повірити, ми навіть не знали, що це було, що це стрілянина.

Потім у Войтовому щось почало вибухати, ми почали з колегами передзвонювати.

Потім чоловік виїхав із Луганська, загинув його товариш на маршруті. Ми нікуди не виїжджали, у мене тут робота, я в школі працюю.

Доросла дочка зразу виїхала з Луганська, і синові довелося переводитися.

Дітям важко було: вони раніше жодного разу нікуди не переїжджали, не змінювали роботу або місце навчання

Сина під обстрілом зі Станиці забирали, теж було жахливо. Чоловік його привіз, а їх обох ще затримали.

Ми не переривали процес навчання, наше селище не так зачепило, як Щастя, наприклад, чи Артема.

Діти деякий час не ходили до школи, але не так довго, як у інших селищах. Потім ми обладнали в школі бомбосховища.

Були, звісно, моменти, коли телефонували батьки й питали, хвилювалися, якщо поряд зі школою щось грюкало.

Навіть сьогодні о 8-й годині ранку, коли ми під’їхали на шкільному автобусі, почули якийсь гуркіт. Знову почалося занепокоєння, хвилювання.