Старий Салтів бомбили так, що у людей у погребах все здригалось

У перший день війни я була у свого батька, йому 96 років. Ми з сином збирались їхати на закупку товару. Я крізь сон чула гуркіт, ніби у сусіда чимось завантажують машину – кидають щось на неї. Подзвонила синові ранком, спитати чи поїдемо по товар, а він відповів, що поїздка відміняється – росіяни обстрілюють Чугуїв.

Саме страшне було, коли міст бомбили. Такі вибухи були, що в нас у погребі свічка ледь не потухла: наче на неї хтось дмухав. Діти дуже боялися. В мене двоє онуків. Хлопчик старший спокійний був. А дівчинка десяти років лякалась дуже. Вона ще перед війною ногу зламала, була у гіпсу і хотіла увесь час у погребі сидіти – там вона безпечніше почувалась. Але мама її переживала, щоб вона не застудилась, тож мій син, дядько її, щоразу носив її до погребу під час обстрілів.

В побутовому плані складно було. Ми два місяці були в окупації, і ціни на харчі виросли в п’ять разів. Води не було: збирали з дахів технічну воду, селищна рада вмикала насоси - там можна було воду брати.

Мені часто доводилось їздити повз блокпости на велосипеді навідувати старенького батька. Він воював у Другій Світовій. Зараз вже немічний, глухий. Він навіть не розуміє, що це війна: каже, що тоді була війна. Якось ми поїхали з ним мого брата навідати. І батько дуже здивувався, коли окопи побачив.

А на зворотному шляху нас зупинив бурят на російському блокпосту, змусив вийти з машини, відкрити багажник. Таке поводження шокувало.

Невістка і троє дітей виїхали в Німеччину. Вона жила у п’ятиповерхівці, там зараз немає ні світла, ні газу, ні води. Вони повертатись хочуть, а повертатись нікуди.

Ми також виїхали. Коли наші військові сюди зайшли, вони сказали, що треба нам тікати – ми були на лінії вогню. До того ми сиділи у підвалах і навіть не знали, що кудись тікати можна. Волонтери почали вивозити людей з п’ятиповерхівок. Ми виїхали на своїй машині. Були обстріли, але ми благополучно проїхали. Тато мій спочатку не хотів виїжджати, а потім його забрали волонтери. Зараз ми в Полтаві.

В мене племінник воює. Двоюрідний брат мого сина загинув під Слов'янськом в серпні. Син нервується. Всі зараз знервовані. У мене тиск скаче, таблетки п’ю. Люди всі постаріли років на десять, а діти наші завчасно подорослішали через ці події.

От би літом війна скінчилась, щоб можна було вдома жити, посадити город. Багато хто, мабуть, не повернеться – у людей хати стоять розбиті вщент. Наші хати цілі, тільки у брата трохи дах та вікна пошкоджені.