Данько Наталія, 9 клас, Опорний заклад освіти «Чорнобаївський ліцей Чорнобаївської селищної ради Черкаської області»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Підорван Оксана Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року моє життя –  життя звичайного підлітка розділилося на до та після. У моїй пам’яті назавжди закарбувався той зимовий ранок, який розпочався як водиться, наша родина зібралася за столом снідати, увімкнули телевізор і тут новина – у нас війна…паніка, почуття невідомості й страху.

Я не могла повірити в те, що відбувалося, мені здавалося, що все якийсь страшний сон. У голові запитання: «Чому?», «За що?»

Того ранку ми так і не поснідали – всім було якось не  до того. Тато поїхав на автозаправку залити пальне у наше авто. Мама і я стали збирати «тривожну» валізу. Те ще заняття, я вам скажу, збирати «тривожну» валізу. Хіба може вона вмістити твоє життя – твоїх друзів, однокласників, твої вподобання і все те, що рідне й таке дороге для тебе. Але потрібно було зібратися і чекати рішення батьків – ми їдемо за кордон чи на свій страх і ризик залишаємося  вдома.  

Ми залишилися…

І почався тривалий шлях нашої боротьби, боротьби всього народу за право жити. Ми навчилися робити  раніше незнайомі нам справи:  плетемо маскувальні сітки, робимо окопні свічки, готуємо продуктові набори для передачі нашим воїнам на передову, донатимо… Ми призвичаїлися жити у стані війни у нашій країні: щойно пролунає сигнал повітряної тривоги залишаємо клас і поспішаємо до укриття, вечори та ранки   проводимо у темряві через вимкнення електроенергії. Ми навчилися жити одним днем, не будуючи ніяких планів, жити сьогодні – бо завтра може  не настати.

Тепер я розумію слова моєї прабабусі, все переживемо лише не було б війни. Війна зачепила кожного, вплинула на наше життя, нашу свідомість.

Стоячи на колінах та  схиливши голови, ми зустрічаємо  загиблих воїнів, які віддали своє молоде життя за нашу волю, і право жити в незалежній Україні. І немає жодної людини, яка б зі смутком в серці та сльозами на очах не проводжала в останню дорогу наших захисників, плачуть всі, від малого й до дорослого,  тому що це наше спільне горе, якому здається немає кінця. Вся Україна згорьована, тисячі сімей, які втратили своїх рідних – синів та дочок, тисячі вдів та осиротілих дітей. Війна - це страшне слово, вона  змінила наші мрії та бажання.

Сьогодні я, як і всі українці,  хочу миру на своїй землі, спокійних ночей та сонячних ранків, хочу бачити щасливі та усміхнені обличчя.  

Я пишаюся тим, що я – українка. Ми - українці, змогли згуртуватися і зупинили ворожу навалу у перші дні війни, і, незважаючи на всі труднощі, ми вистоїмо і я вірю, що над моєю Україною буде мирне небо  і український народ посяде гідне місце у світі, і як заповідав Василь Симоненко :

Народ мій є! Народ мій завжди буде!

Ніхто не перекреслить мій народ!