Фішман Альбіна, 10 клас, Обласний науковий ліцей-інтернат Комунального закладу вищої освіти «Вінницький гуманітарно-педагогічний коледж»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Клочко Тетяна Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… Божевільне слово… Скільки болю, страждань, самотності, нездійснених мрій несе в собі це слово. Війна - це зло… Людське зло… Паніка… Що робити?.. Дуже добре пам'ятаю цей ранок, який залишиться в пам’яті кожного українця по-своєму. Раніше лише зі сторінок підручника я дізнавалася про війну, про її наслідки. А тепер майже 1000 днів, як вона прийшла у мій дім. Прийшла до кожного по-різному… Хтось одразу втратив життя, хтось залишився без рідної оселі, а хтось свою домівку зробив прихистком для нужденних. Роками будувати своє щастя, наполегливо йти до своїх цілей, реально бачити перед собою перспективи завтрашнього дня і потім, в один момент втратити все, покинути квартиру, дім… і віднайти сили, розпочати свій шлях спочатку. Випробування для всіх українських переселенців.

Саме в такій ситуації опинилися мої родичі. З першими вибухами вони нашвидкоруч розбудили мам, дітей і поїхали автівкою у невідомість, подалі від жаху, який накрив Харків.

Сонні та перелякані діти їхали разом з не менш тривожними бабусями та батьками. Подалі від Харківської області, від окупації… А серцем линули назад. Серце навпіл… Ранок… Збираюся до школи… Батьки зазвичай вмикають радіо… Не працює… Вмикаємо телевізор і… дізнаємося про те, що розпочалися воєнні дії у Харківський області.  Мати ще не до кінця усвідомлює почуту інформацію, зв’язується зі своєю сестрою, а та підтверджує достовірність… Паніка… Розгубленість…

Рішення моєї сім'ї спонтанне та впевнене - ми запропонували прихисток для шістьох своїх родичів, і вже через добу вони до нас добралися…

У такий складний час не можна стояти осторонь подій. Всі роблять те, що можуть… Хтось став волонтером, хтось виготовляє бронежилети, шиють білизну захисникам… А моя сім'я вирішила ось таким способом допомогти людям, які опинилися у скруті… У нашому місті більш-менш тихо, літають шахеди, один раз стався вибух на електростанції… Але лише аналізуючи хронологію великої війни і порівнюючи ситуації, в яких опинилися різні регіони, я усвідомлюю, що мій шлях у 1000 днів не надто важкий. Я дякую, що про повітряні тривоги і вибухи мене сповіщає телеграм-канал та карта повітряних тривог. Я дякую, що маю ще більше родичів не десь там, а ось тут, поруч зі мною.

Я дякую, що маю можливість брати участь у розвитку та дозвіллі своїх племінників. Я дякую, що ще шестеро українців із моєю допомогою опановують українську мову.

1000 днів тому я відчула, що мій життєвий шлях піде по-іншому. Я пам’ятаю, як завмирало моє серце, коли у нашому місті стався вибух. Як би це не звучало, ми звикли до цього моторошного внутрішнього стану. Упродовж цього часу ми навчилися жити з тривогою і виживати, як інші регіони, які живуть в цьому стані понад 10 років. Я багато разів запитувала себе, чому я повинна пройти через війну. Я не розумію, кому  це потрібно…

Почуття тривожності ще залишається зі мною, хоч і перебуваю у більш-менш безпечному місці. Моя душа болить від звісток, що приходять зі Сходу України…

А що ж відчувають мої родичі-переселенці, знаючи, що, можливо, вони ніколи вже не повернуться до рідної домівки?..