До війни Краматорськ процвітав, бо тут весь час ішло будівництво. Та наприкінці лютого минулого року ми заснули в одній країні, а прокинулися в іншій.

На початку п'ятої ранку ми почули вибухи, й спочатку нічого не зрозуміли, злякалися. Але людина до всього звикає. 

Вибухи чути було то більше, то менше. Зараз вони стали гучніші, й видно, що руйнують місто - дуже шкода його.

З тих пір позачинялися магазини. Немає роботи, не працюють агенції з працевлаштування. З 24 лютого люди позмітали продукти з полиць. Зараз усе є, але ціна така, що не кожен зможе купити. Дякувати, що є гуманітарний штаб, який допомагає, й це дуже радує.

З початку вторгнення ми нікуди не виїжджали. Та й куди їхати?

Краматорськ недалеко від Бахмута, де йдуть бої. Увечері чути гучні вибухи з того боку. Діти — молодці, сприйняли ці події на диво спокійно: не хвилюються, не бояться. Ми підготували підвали, щоб сховатися. Робимо запаси і віримо, що ЗСУ не допустять вторгнення росії. 

Радує стійкість людей, бо не кожен може витримати всі ці випробування. Шкода тих, що втратили житло, особливо після прильоту 24 лютого по житловому будинку. Але люди молодці, тримаються. Ми підтримуємо одне одного, й так долаємо стрес.

З того часу ми навчилися цінувати кожен день, кожну мить. Після війни більше згуртуємося; куди всі — туди й ми будемо, головне, щоб був мир і спокій, бо набридло хвилюватися, що десь може вдарити.