Я живу в селі у Миколаївській області. У мене є чоловік, двоє дітей і онук.

24 лютого о п’ятій ранку зателефонувала дочка з Харкова, сказала, що розпочалася війна. Ми вийшли надвір і почули вибухи з боку Херсону, скрізь стояв дим.

Дев'ять місяців наше село було в окупації. Ми були без світла пів року, потім росіяни підключили його з Херсону. А перед самою деокупацією ми знову залишились без електроенергії, але були задоволені, що хоч і без світла, але з нашими. Пізніше нам все підключили. Воду качали зі свердловин, давали сусідам. Без їжі не сиділи. Щоправда хліба не вистачало, його привозили рідко. Та ми навчилися пекти його на сковорідці на газу.

Найстрашнішим було, коли ми поїхали забирати сина із Кривого Рогу. Орки перший раз пройшли крізь Снігурівку і дійшли до Баштанки. Ми їхали по трасі і наскочили на їхню колону. Ми не знали, куди нам їхати. Четверо діб поневірялися по чужих людях. Дякую їм, що нас прийняли, не знаючи, хто ми. Наші розбили цю колону. Наступного дня ми намагалися проїхати і бачили, як горіла колона, було багато трупів окупантів. Це було настільки страшно, що я нікому не бажаю це побачити і пережити.

Росіяни заїжджали і у наше село. Молодих хлопців забирали, били, потім відпускали. Я боялась, щоб сина не забрали. Йому 19 років. Обшуки у селі були чотири рази.

Ми самі себе заспокоюємо. Кажемо собі: «Все буде добре». Всі разом сіли, зітхнули, посиділи, подумали і налаштувалися на позитив - на те, що все буде Україна.

Дуже хочу, щоб війна закінчилася якомога скоріше. Думаю, що це відбудеться цьогоріч. Але хочеться, щоб це сталося уже завтра. Хочу, щоб діти поз’їжджалися, щоб онук був поряд, всі були щасливі, усміхнені, здорові. Головне, щоб всі були поряд. І щоб ніхто не стріляв. Я всім цього бажаю.