Війна – це те, що виїхали зі свого будинку, де жили. Війна – це коли були вибухи, і ми вивозили на деякий час дітей, а потім намагалися привезти їх назад. Але для нас початком стало 8 серпня 2014 року, коли прокинулися з вибухами, коли поранило сусідку. Це незабутнє...

Ми навчилися не опускати руки й жити далі

Коли ти заходиш, де жили, і знаєш, що потрібно виїжджати... Тієї миті ми зрозуміли: або зараз, або невідомо що буде. Ти зайшов у будинок і не знаєш, які речі потрібніше взяти, а які ні. Просто ступор – і ти розвертаєшся та йдеш. Ми залишили все, забрали сумку з документами, яка була вже зібрана, і виїхали.

Ми начебто готувалися до цього, носили речі до підвалу. Вони там ставали вологими, виносили їх назад, вперед – назад. Так було й тоді, взяли що було зібрано. Сумка завжди стояла з документами. Намагалися швидше сісти в машину й виїхати.

Ми сподівалися, що це вирішиться, не затягнеться на такий тривалий час. Вірили, що все станеться набагато швидше й не буде так кардинально.

Ми приїхали до Костянтинівки. Чоловік виріс у Горлівці, а я в Костянтинівці, тобто ми жили і в місті, і тут. Ніхто не думав, що таке може бути, що настільки страшно... Усі думали: як власний будинок залишати й виїжджати? Звичайно, усім хочеться повернутися додому. Довгий час все одно приїжджали. Дітей ми туди не брали після того, як вони виїхали у 2014 році. Іноді самі ненадовго приїжджали влітку навести лад.

Зараз відчуваємо себе в безпеці, але все одно шкода. Ніби як щось є, але частинки того життя, що було й могло піти по-іншому, немає.

Ми навчилися не опускати руки, все одно життя триває. Є діти, заради яких із самого початку це робилося. Потрібно йти далі, треба все це пережити. Важко, складно, але подолати треба.