Історії які ви нам довірили

1 2
меню
{( row.text )}
{( row.tag )}

Історії які ви нам довірили

1 2
До всіх історій
Анастасія Лавренова

«Ми навчилися радіти електриці та тиші»

переглядів: 582

Лавренова Анастасія, Красногорівський ОЗЗСО, м. Красногорівка, Донецька область

У конкурсі есе "Один день" її  робота зайняла 3 місце.

Анастасія в 2014 році
Анастасія в 2021 році

Це було звичайне літо – літо 2014 року. Воно обіцяло бути яскравим, жарким, веселим, з мріями, планами та морем.

Хоча в розмовах дорослих вже з'являлися слова «Війна», «Стріляють», «Війна». Але це було все так далеко і неначе неправда. Десь на іншій планеті. Де завгодно, але точно не тут, не в нашому місті. Поки не настала та сама ніч.

Я лягала ввечері у свою постіль і навіть подумати тоді не могла, що мене розбудить не мамин голос. Ні. Гуркіт. Дуже сильний у тиші ночі. Страх. Невідомість. Розгублені та перелякані батьки. Не правда! Так не буває! Цього просто не могло статися…

І одразу погасло світло. Відсутність світла – чомусь це лякало найбільше. Не світиться годинник у ночі, не гуде холодильник, погас нічник у кімнаті. А вранці був поспіх і невизначеність. Пам'ятаю тільки, що мама сказала взяти із собою улюблені іграшки, бо ми маємо поїхати на кілька днів.

Море все-таки було того літа. Але не кілька днів розслабленого відпочинку, коли поспішаєш увібрати в себе все сонце і насолодитися лагідними хвилями на рік уперед. А болісний місяць очікування.

І ті самі питання – коли це закінчиться? Що з нашим будинком? Що з нашим містом? Що з моєю школою? А друзі? Де вони? Чи живі? Коли ми зможемо повернутись додому?

Але літо закінчувалося, а війна ні. І додому треба було повертатись. Повертатися в порожнє, зруйноване місто, без води, світла та газу.

Я погано пам'ятаю подробиці тих днів, але мені ніколи не забути вечори при світлі свічок, як ми сиділи всією родиною на кухні і грали в ігри. Тихі та спокійні вечори.

Але так було не кожного дня. Саме тоді я по-справжньому зрозуміла, що таке війна, обстріли, жах. І з'явилося нове слово – «гради». І підвал.

Навіщо раніше у нас вдома був підвал? Тато там щось робив із насосом. Мама зберігала банки з компотом на полицях. Але мені підвал був не потрібен, мені не було чого там робити.

Це я так гадала. Але не «гради». Їм було байдуже, що я колись думала. Тепер я мала навчитися спускатися туди дуже швидко, так швидко, як тільки могла. Я навчилася. І сидіти там, склавшись у грудку і закривши вуха, щоб не чути цього гуркоту. Що завгодно, аби його не чути. Припиніть!!!

У свою школу я більше не змогла повернутися, тому що її зруйнували. Туди я ходила до 1-го класу, там на останньому дзвінку я дзвонила в дзвіночок на руках у випускника. Там знайшла друзів. Але друзі роз'їхалися, а в даху школи були дірки від снарядів.

Я хочу сказати «дякую» війні за те, що вона дала мені можливість спокійно ходити до першого класу і дзвонити в дзвіночок на останньому дзвінку. Адже перший клас – це дуже важлива подія у житті людини. У мене вона була. Дякую. Дякую тобі, війно, що не почалася на рік раніше…

Але і з цим ми впоралися. Я пішла до іншої школи, знайшла нових друзів. Ми навчилися жити без газу, навчилися радіти електриці. І тиші.

Моє життя змінилося. Війна розділила його на «до» та «після». Тепер я ходжу вулицями рідного міста і бачу ці рани, залишені снарядами та вибухами. Дірки у стінах будівель, розбиті вікна, обірвані балкони. Порожні будинки. І мине дуже багато років, поки наше місто стане колишнім, поки затягнуться ці рани. Але рани в душах людей не затягнуться ніколи.

7-й рік триває війна. Навіть не віриться. А ми, наївні, хотіли місяць пересидіти на морі. І нехай уже немає таких вибухів, які розривалися в перші роки, нехай говорять про перемир'я, про припинення вогню. Ні, наша війна не закінчилась.

Я Лавренова Анастасія, й мені 14 років. Майже половина мого життя пройшла у війні. І я прошу: зупиніться!

Красногорівка 2014 2021 Текст Історії мирних діти 2014 зруйновано або пошкоджено житло обстріли безпека та життєзабезпечення перший день війни 2021 Конкурс есе 2021
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій