Валентина Василівна з чоловіком встигли виїхати з Бучі першим же безпечним коридором. Великим щастям для них було дізнатись, що будинки їх родини вціліли. Тому вони вже повернулись додому і навіть майже навели лад після окупантів

Мені 68 років, я корінна бучанка. Над моїм містом завжди літали літаки – це було звичним. Я в молодості багато дуже років працювала в Києві, а потім, у дев'яності, було важко з роботою - то вже переїхала в наше місто, де й народилась, і вже тут працювала. Так що я тут весь час.

Війна застала мене в ліжку. Було хвилин двадцять на шосту. Я прокинулася від дуже низького і дуже різкого польоту літака, потім почула вибухи і зрозуміла, що це війна. Перше, що я побачила після того, як підскочила від вибухів, це колону машин, які швидко-швидко виїжджали з міста.

В мене ще десь тиждень такий стан був - суцільний мандраж. Мене всю отак колотило, трясло, нічого не їла. Весь час вибухи - майже без переривів. Страшно було, звичайно. Єдине, що нас чоловіком підтримувало - те, що на той час наші діти тут не були. Вони біля нас живуть, а тоді саме виїхали на відпочинок. Нас це трошки нас заспокоювало - що хоч діти й онуки не бачили всього й не чули.

Ми одразу не наважилися на евакуацію, бо наш родич був у теробороні. Він нас трохи стримував: казав, що зараз не на часі. Бо встигли вирватися ті, хто поїхав 24 лютого. А вже 25-го і 26-го там порозстрілювали людей. Тому ми сиділи й чекали дозволу. Перший коридор був 9 березня, і ми виїхали. 

Ми довго чекали, бо дуже часто були ці патрульні - весь час нас «шманали», обшукували, обдивлялися з тими автоматами на нас націленими. Ну, якось ми вже вирвалися. З Бучі до Києва їхали п'ять годин, а потім вже з Києва поїхали на захід України.

Ми поїхали в те місце, де вже були наші родичі - вони виїхали 25 лютого. Спочатку нас влаштували там в гуртожиток, але ми тільки ніч там переночували. Діти за нас дуже турбувалися. Вони на той час вже були в Україні – в західній частині. Вони в інтернеті зв'язалися з рієлтором того міста, в якому ми знаходилися, і знайшли нам квартиру. Ми жили там весь час, поки не повернулися. А зараз там живе наша невістка з дітьми. Син поки що не дозволяє їм юди повертатися.

А буквально через день-два після того, як ми поїхали, в наші помешкання вдерлися ті рашистські недолюдки. Вони жили в нашому помешканні і в помешканні моїх дітей. 

Російські загарбники буквально знищили нашу присадибну ділянку. Технікою все перерили, наробили ям, вирізали всі фруктові дерева. Слава Богу, що залишили будинки наш, але повиламували двері, розграбували все, дуже великі свинюшники позалишали.

Ну, нічого. Ми нашу діляночку вже вирівняли, засіяли травичкою, у нас вже квіти цвітуть. По цей день цвітуть, хоч вже кінець жовтня. Слава Богу, вони нам у будинку нічого не перебили: ні меблі, ні техніку, - просто зробили свинюшник. Тому нам залишалося тільки все це поприбирати, повикидати, повичищати. А це ж все - не проблема. Єдине, за що ми молимо, - щоб вони знову сюди не повернулися.

Коли звільнили Бучу, нам сусідка прислала відео з дрона. І ми побачили, що наші будинки цілі. У нас така ділянка - ми як на острові. На нашій ділянці три будинки. Найстаріший - ще моїх діда й баби, там і мої батьки жили, і ми жили з сестрою. Цьому будинку вже майже сто років. Потім ми із чоловіком побудували будинок, а потім вже і син собі побудував.

Єдине - трошки дошкуляють повітряні тривоги. Коли в нас почався ось цей карантин ковідний, я дуже сумувала від того, що над нами не літають літаки. Потім, коли вони знову почали літати, було дуже приємно. Я весь час бачила Мрію, яка над нами літала, і ті ж Руслани. А зараз як почую літак - одразу лякаюся. Добре, що це наші, але ж боюся, що можуть бути ці недолюдки.

Дуже хочу, щоб моя сім'я повернулася додому. Я дуже жалкую за своїм собакою. Він був дуже великий і вуличний - ми не могли його забрати. Він був не прив’язаний, вільно пересувався по ділянці. Коли почали обстрілювати, він злякався і вискочив. Кілька днів вискакував, повертався тільки, щоб поїсти. А коли ми виїжджали, він не повернувся. Я залишила йому багато їжі в каструлях, але коли ми приїхали, їжа не з’їдена була. Тепер мене совість мучить, і я вирішила, що візьму собаку тільки як війна закінчиться.

А так взагалі у нас все нормально. Ми не розкисаємо: ми тримаємося, ми працюємо. Допомагаємо сину, повернулися на роботу. Все добре - аби тільки війна закінчилась. Дай Бог здоров'я нашим хлопцям, які воюють за нас, і скорішої перемоги, звичайно.

Віримо в перемогу, віримо в свої можливості, якось намагаємось трошки допомагати. У мене навіть таких думок немає, що щось може бути інакше, як наша перемога. Тому що якщо перемоги не буде, то життя тоді не буде.