Цалай Дарина, учениця 11 класу Опорного закладу "Смідинський ліцей"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Герез Світлана Григорівна

Війна. Моя історія

Війна - це дуже страшне слово, почувши яке, кожен українець відчуває холод у серці. Це щось дуже жорстоке та нелюдське. Війна перекреслила долі багатьох українців. Вона забирала і продовжує забирати у матерів синів, у дітей – батьків, у жінок – чоловіків, у сестер – братів… Вона забрала в українців мрії й спокійне життя.

Війна - це дуже страшне слово, почувши яке, кожен українець відчуває холод у серці. Це щось дуже жорстоке та нелюдське. Війна перекреслила долі багатьох українців. Вона забирала і продовжує забирати у матерів синів, у дітей – батьків, у жінок – чоловіків, у сестер – братів… Вона забрала в українців мрії й спокійне життя.

Коли навчалися у 5 класі, почала вивчати історію і  у моїй пам’яті залишилося, як ми запитували: «Чому ця війна тривала лише кілька років?» Нам казали, що навіть один день війни - дуже довгий, пронизаний десятками смертей та морем сліз. Однак 24 лютого 2022 року я зрозуміла весь сенс цих слів. Цей день залишиться у моїй пам’яті назавжди.

Пам’ятаю, коли зранку до мене зателефонувала подруга і промовила: «Даш, війна розпочалася», - я дуже злякалася і побігла до мами. Сказавши їй про вторгнення, у відповідь почула: «Не вигадуй, яка ще війна у 21 столітті», але послухавши новини – це виявилося реальністю.

Мама почала збирати тривожну валізу та діставати теплий одяг, який у випадку пострілів ми мали вдягати та бігти до сховища. При згадці про цей день я плачу. З перших днів повномасштабної війни кілька десятків хлопців із нашої громади пішли захищати рідний край. У перші місяці війни було дуже страшно та тривожно, але згодом люди навчилися жити у воєнному стані, хоча це було недовго.

На початку травня повідомляють про загибель нашого односельчанина Малюти Миколи, у якого в квітні тільки народилася третя дитина – донечка Даринка, з якою він так і не зустрівся. Знову сльози, страх… Не встигли ми громадою провести нашого Героя у вічне життя, як через два дні повідомляють про загибель другого нашого односельчанина – Бортнюка Богдана. Цей вічно усміхнений хлопець повернувся із закордону і пішов на захист нашої Батьківщини.

У травні забирають мого тата на війну. Всі плачуть. Ми з братом не відходимо від нього. Найважче було відпускати тата на цю прокляту війну з думкою, що це може бути останній раз, коли ми бачимось. Це дуже страшно і боляче… У цей день отець Валентин скинув мамі молитви, які ми всі разом увечері читали і читаємо до сьогодні.

Ми намагалися вірити, що Бог допоможе повернутися татові живим додому.

Одного сонячного липневого ранку я почула від мами, що тато не виходить на зв’язок.  Я розуміла, що це може означати. Нервуємо всі і переживаємо. Я постійно дзвоню до нього, надіюся, що він підніме слухавку, але все було марно. Що я відчувала – не можу сказати, у мене тремтіли руки і голос. Ми вирішили молитися - це був єдиний порятунок. Ми просили про допомогу, і Бог почув наші звернення, тато наступного дня ввечері вийшов на зв’язок. Це була велика радість.

Але, на превеликий жаль, на цьому війна не закінчилася. І у нашу громаду далі прибували сумні звістки. Їх уже дев’ять. Як підтримати рідних загиблих, я досі не знаю. Сказати «тримайтесь», а що воно дасть? Хочеться тільки сильно обійняти і вислухати, коли їм потрібно просто виговоритися.

Війна навчила нас багато чому. Вона зблизила і об’єднала українців. Ми навчилися цінувати кожну хвилинку. Ми навчилися бути вдячними за спокійні дні і ночі, адже за це хтось платить найцінніше – життя.

Ми навчилися донатити, організовувати ярмарки, благодійні концерти… Ми навчилися жити у період війни.

Українці – вільний та сильний народ. Я вірю в нашу Перемогу, адже після неї нам, молодому поколінню, потрібно буде відбудовувати нашу країну та робити Україну сильнішою та могутнішою. Слава Україні!